«Тільки разом зі своїми сестрами», — зізналася я.
«Навчалася вдома?»
«Так».
«Ну, я навчалася з деяким із Четвірок вдома, всі вони були дівчатами, і кожна з них мала свої методи отруювання людям життя. Справа у тому, наскільки добре ти розбираєшся в людях і розумієш, як можна їм накапостити. Чимало дівчат робили мені досить сумнівні компліменти. Я життєрадісна людина, але всередині я сором’язлива. А вони вважали, що можуть образити мене своїми словами».
Я зморщила лоба. Вони навмисно це робили?
Проте вона продовжувала: «Ти справляєш враження тихої та загадкової особи...»
«Я не загадкова», — урвала я Марлі.
«Трохи є. Часом люди не розуміють, як правильно сприйняти твою мовчазну поведінку — як знак впевненості чи як страху. Вони дивляться на тебе, ніби на якесь невідоме створіння».
«Ох... — тепер мені зрозуміло. Навіть не знаю, що б я робила, якби на мене справили таке саме враження. Як ти справляєшся з таким ставленням?»
Марлі посміхнулася: «Просто ігнорую. Я знаю одну дівчину, яка настільки дратується, якщо когось не дістане, аж із себе виходить. Отже, не хвилюйся. Все, що ти маєш робити, це не показувати, що тебе це зачіпає».
«Вони й не зачіпають».
«Я тобі майже вірю... але не зовсім, — вона неголосно засміялася, і її теплий сміх миттєво потонув у тиші коридору. — Як думаєш, зранку ми вже з ним познайомимося?» — перестрибнула Марлі на більш важливу для неї тему.
«Якщо чесно, мені не віриться».
Максон справляв враження привиду, який мешкає у палаці: всі про нього знали, але ніхто не бачив.
«Що ж, бажаю тобі успіху на завтра», — її слова пролунали дуже щиро.
«І тобі великого успіху, Марлі. Упевнена, принц Максон буде радий познайомитися з тобою», — я потиснула їй руку.
Вона несміливо посміхнулася й радісна зникла за дверима своєї кімнати.
Коли я дісталася нашого закутка, двері у кімнату Баріель все ще були відчинені, і я почула, як вона щось нерозбірливо казала служниці. Потім зачинила двері перед самісіньким моїм носом.
Вельми дякую!
Мої служниці, ясна річ, чекали на мене у кімнаті, щоб допомогти переодягтися й помитися. Ніжна та невагома нічна сорочка зеленого кольору вже лежала на моєму ліжку. На щастя, ніхто не торкався до мого рюкзака.
Діяли вони вміло та рішучо. Процедура закінчення дня була ними відпрацьована бездоганно, в той же час дівчата не метушилися. Напевне, всі їхні дії були покликані розслабити мене, однак я ледь стримувалася, аби не попросити їх піти геть. Без поспіху вони вимили мені руки, розстебнули сукню, зняли срібну брошку з моїм ім’ям і прикололи її до нічної сорочки. Усі ці маніпуляції викликали в мене неймовірні напади сорому, служниці безперестанку мене розпитували. Я ж намагалася відповідати так, щоб не виглядати нечемою.
Так, нарешті я познайомилася з усіма дівчатами. Ні, вони виявилися не надто балакучими. Так, вечеря була фантастичною. Ні, з принцом мене познайомлять тільки завтра. Так, я надто стомилася.
«І мені б дуже допомогло, якби я могла залишитися на якийсь час на самоті, — додала я, сподіваючись, що вони зрозуміють мій натяк. Помітивши розчарування на їхніх обличчях, я спробувала трохи їх підбадьорити: — Ви дуже мені допомогли. Просто я звикла до тиші. А сьогодні я тільки те й роблю, що спілкуюся».
«Але ж, леді Сінгер, ми тут для того, щоб допомагати. Це наша робота», — промовила старша з трьох.
Здається, її ім’я Ен. Дівчина, схоже, відмінно знала свої обов’язки. Мері справляла враження легковажної, а Люсі, вочевидь, була просто сором’язливою.
«Справді, я дуже вдячна вам за все, і мені дуже знадобиться ваша допомога зранку. Але сьогодні ввечері мені абсолютно необхідно трохи отямитися. Якщо ви насправді бажаєте мені добра, дозвольте, будь ласка, побути на самоті, це піде мені на користь. І я переконана: якщо ви так само гарно відпочинете, то вранці нам усім від цього буде тільки краще».
Дівчата перезирнулися.
«Мабуть...» — погодилася Ен.
«Одна з нас повинна залишатися тут, доки ви спатимете. Це на той випадок, якщо вам щось знадобиться».
Було видно, що Люсі нервувала, ніби занепокоєна тим рішенням, яке я могла прийняти. Час од часу вона тихенько здригалася, що я списувала на сором’язливість.
«Якщо мені щось знадобиться, я подзвоню у дзвіночок. Нічого страшного. І ще, я все одно не зможу спати, коли знатиму, що на мене хтось дивиться».
Вони скептично перезирнулися. Я знала спосіб, як припинити суперечку, але не хотіла ним скористатися, щоб не затягувати балаканину.
«Ви ж мусите виконувати мої бажання? — Вони закивали з надією. — Тоді я наказую вам іти спати. І приходьте вранці. Будь ласка».
Ен посміхнулася. Схоже, вона почала мене розуміти.
«Так, леді Сінгер. Побачимося вранці». — Дівчата зробили кніксен й тихо вишмигнули з кімнати.
Ен озирнулася перш ніж вийти. Схоже, я виявилася зовсім не такою, як вона очікувала. Вочевидь, її це не засмутило.
Щойно за ними зачинилися двері, я скинула ошатні капці і з насолодою стала босоніж на підлогу. Це було так приємно та звично. Я розібрала рюкзак і заховала його у величезну шафу. З цим я швидко впоралася. Домашній комплект одягу залишився у рюкзаку. Розкладаючи речі, я водночас помилувалася новими сукнями. Їх виявилося не так вже й багато. Приблизно на тиждень. Мабуть, в решти дівчат така ж сама їх кількість. Навіщо шити багато суконь дівчині, яка може наступного дня вилетіти зі змагання?
Я прихопила з собою кілька світлин моїх рідних і засунула їх за раму дзеркала. Воно було таке широке й високе, що дозволяло дивитися на своє відображення у повний зріст. Також я привезла з собою невелику скриньку з улюбленими дрібничками — сережками, стрічками та обідками для волосся. Скоріш за все, тут вони матимуть вигляд занадто простий, але ці прикраси були такі дорогі для мене, що я не могла їх залишити вдома. Нечисленні книжки, які я також привезла з дому, влаштувалися на зручній поличці біля виходу на балкон.
Я трохи прочинила балконні двері і побачила сад. Крізь зарості пролягали стежечки, було видно фонтани та лавки. Всюди майоріли квіти, а жива загорожа була бездоганно підстрижена. За цією чудово обробленою ділянкою землі простягалася неширока відкрита смуга, а за нею починався густий ліс. Він тягнувся так далеко, що неможливо було визначити, чи обмежується він лише стінами палацу. У мене промайнула думка, навіщо він потрібен. А потім стала роздивлятися останню річ, яку я взяла з дому.
Я тримала у руках склянку з монетою, що подзенькувала на дні. Я потрусила її, прислухаючись, як вона ковзає скляними стінками. Навіщо я взагалі притягла її сюди? Щоб вона нагадувала мені про те, чого я ніколи не матиму?
Від думки, що кохання, яке я декілька років вирощувала у своєму таємному маленькому світі, безповоротно для мене втрачено, у мене зупинилося дихання. По всіх переживаннях це стало останньою краплею. Я не могла знайти постійне місце для моєї склянки, тож поставила її на столик біля ліжка.
Вимкнувши світло, залізла на ліжко поверх розкішних ковдр і втупилася очима в монетку. Я дозволила собі посумувати. Дозволила собі помріяти про нього.
Як же сталося, що я позбулася так багато всього за останній час? Розлука з родиною, переїзд на незнайоме місце, втрата коханого — цих подій вистачило б на декілька років життя.
Цікаво, про що він хотів сказати перед моїм від’їздом? Йому було незручно вимовити це вголос у присутності багатьох людей — ось єдиний висновок, до якого я дійшла. Невже це було щось про неї?
Я знову втупилася у банку.
А раптом він хотів вибачитися? Напередодні ввечері я таки добряче йому вичитала. Може, в цьому справа?
Або хотів сказати, що він розпочав новий розділ життя? Авжеж, я сама це бачила, дякую красно!
А може, навпаки, він не вважав минулий розділ свого життя завершеним? І досі кохав мене?
Я відгородилася від цієї думки стіною. Не можна було дозволяти надії народжуватися у моєму серці. Зараз я маю його ненавидіти. Гнів мусить дати мені сили йти вперед. Коли я їхала сюди, я мріяла опинитися подалі від нього на якомога довший термін.