Але позбутися надії не так вже й просто, бо разом з нею прийшла туга за рідною домівкою. Як би я хотіла, щоб Мей таємно потихеньку прокралася до мене у ліжко, як вона це часом робила. Потім прийшов острах, що решта дівчат принижуватимуть мене, аби чимскоріше позбутися. За острахом підкралося й занепокоєння від спогадів про те, що мене показуватимуть по телебаченню на всю країну весь час, доки я тут перебуватиму. А жах від усвідомлення того, що мене можуть вбити через чиїсь політичні погляди. Всі ці думки звалилися на мене одночасно та мимоволі, але мій бідний розум не міг їх позбутися після такого довгого дня.
Перед очима все пливло. Я не одразу зрозуміла, що плачу. Дихання уривалося. Мене трусило. У паніці я підхопилася й кинулась на балкон. Я не одразу упоралася з клямкою, але врешті-решт подолала її. Я сподівалася, що на свіжому повітрі мені полегшає, але краще не стало. Дихалося так само важко й поверхнево.
Вирватися на волю мені не вдалося. Ґрати на балконі утримували надійніше за будь-яку клітку. А палац зі всіх боків оточувала висока стіна з охороною на постах. Мені необхідно було опинитися назовні, але ні в кого просити про допомогу. Відчай забирав останні сили. Я поглянула на ліс — суцільна зелена маса. Я повернулася й вибігла геть.
Перед очима все пливло від сліз, але я все-таки відчинила двері й побігла єдиним знайомим коридором, не зважаючи ані на мальовничі полотна, ані на гобелени і позолоту. Я ледь помічала охоронців. Я не оріентувалася у палаці, але знала, що мушу спуститися вниз сходами і повернути у потрібний бік, де побачу величезні скляні двері, які вели у сад. Мені конче було дістатися тих дверей.
Я промчала босоніж величезними мармуровими сходами. Я пролетіла повз декількох охоронців, але жоден з них мене не зупинив, доки я не досягла мети.
Як і вдень, з обох боків виструнчилися двоє чоловіків, і коли я спробували пробігти повз, один з них перепинив мені шлях якоюсь схожою на спис палицею.
«Перепрошую, міс, але вам належить повернутися до своєї кімнати», — суворо промовив він.
Незважаючи на те, що говорив він неголосно, у тиші коридору його голос видавався дуже гучним.
«Ні... Ні... Мені потрібно... вийти...» — Мені не вистачало повітря і голос переривався.
«Міс, ви повинні цієї ж миті повернутися до своєї кімнати». — До мене наближався другий охоронець.
«Будь ласка», — я почала задихатися. Я злякалася, що ось-ось знепритомнію.
«Перепрошую... Леді Америка, чи не так? — Він побачив бейджик з моїм ім’ям. — Ви мусите повернутися до своєї кімнати».
«Я... Я не можу дихати». — Я похитнулася і впала на руки охоронцеві, який намагався одіпхнути мене від дверей. Спис упав на підлогу. Я чіплялася за нього, з кожною спробою втрачаючи сили.
«Відпустіть її!» — пролунав ще один голос, молодий, але владний.
Моя голова повернулася у той бік, звідки почувся голос. Це був принц Максон. З-за рогу, звідки я на нього дивилася, він виглядав трохи незвично, але я впізнала його по зачісці та суворій поведінці.
«Ваша світлосте, вона не втрималася на ногах. Вона хотіла вийти до саду».
Вигляд у першого охоронця, коли він усе це пояснював принцові, був знервований. Якби раптом з’ясувалося, що він зашкодив мені, йому зробилося б зле. Адже нині я надбання Іллеа.
«Відчиніть двері».
«Але... Ваша світлосте...»
«Відчиніть двері та відпустіть її. Негайно!»
«Цю ж мить, Ваша світлосте».
Перший охоронець одразу ж заходився діставати ключі. Перебуваючи у тому ж дивному становищі, я почула їхнє брязкання, потім клацнув замок. Принц боязко спостерігав за моїми спробами підвестися. Потім в обличчя вдарило холодне повітря, даючи мені необхідні сили. Я звільнилася від рук охоронців і, наче п’яна, попленталася у сад.
Мене трохи похитувало, але навіть якщо це виглядало невишукано, мене це аж ніяк не турбувало. Мені було вкрай конче вирватися з палацу. Вітер пестив моє обличчя, а трава лоскотала босі ноги. Невідомо чому, але навіть явища природи тут були якісь штучні. Мені кортіло добігти до дерев, але ноги мене не слухалися. Я впала перед невеликою кам’яною стіною і залишилася сидіти на землі, забруднюючи вишукану зелену нічну сорочку і схиливши голову на руки.
Сльози лилися обличчям. Яким чином я тут опинилася? Як я дозволила цьому статися? На що я перетворюся тут? Чи зможу я повернутися до попереднього життя хоча б частково? На всі ці питання я не мала відповіді. А головне — я нічого не могла змінити.
Я занадто глибоко занурилася у свої думки і зрозуміла, що не сама, лише тоді, коли до мене звернувся принц Максон.
«З вами все гаразд, люба?»
«Я вам не „люба“», — підвівши голову, я сердито поглянула на нього. Він безпомилково виявив ворожість у моєму голосі та погляді.
«Чим я образив вас? Чи не надав я вам те, що ви хотіли?» — Принц був щиро стривожений моєю реакцією. Мабуть, він уявляв, що всі ми молимося на нього та дякуємо долі за те, що він існує.
Я відповіла йому сміливим поглядом, хоча ефект був дещо розмазаний через моє заплакане обличчя.
«Перепрошую, люба, але чи ви й надалі маєте намір ридати?» — Ця перспектива його вочевидь не тішила.
«Не називайте мене так! Я ані на йоту не дорожча вам, аніж решта тридцять чотири незнайомки, яких ви тут тримаєте під замком».
Принц підійшов ближче. Схоже, мої малозрозумілі висловлювання його зовсім не образили. Просто він прибрав замисленого вигляду. Було цікаво спостерігати за виразом його обличчя.
Для чоловіка він рухався досить граційно і мав зовсім невимушений вигляд, походжаючи туди-сюди. Від думки про те, наскільки безглуздо це все виглядає, моєї рішучості трохи зменшилося. Він одягнений у строгий костюм, а я була напівгола. Якби його титул не нажахав мене, це зробила б його манера триматися. Певно, він не раз мав справу із засмученими людьми, тому що відповів мені виключно спокійно:
«Це несправедливе твердження. Мені всі ви любі. Питання полягає лише у тому, щоб визначити, хто з вас стане найлюбішою».
«Найлюбішою? Ви насправді щойно промовили слово „найлюбішою“»?
Він пирснув: «Боюся, що так. Вибачте, це все через моє виховання».
«Виховання, — пробурмотіла я, закотивши очі. — Смішно».
«Перепрошую?»
«Це все просто смішно!» — крикнула я, і до мене частково почала повертатися хоробрість.
«Що саме?»
«Це змагання! Все це взагалі! Ви що, ніколи в житті нікого не кохали? Як ви збираєтесь обирати собі дружину? Невже ви такий поверхневий та обмежений?» — я трохи пововтузилася на місці. Щоб дещо полегшити становище, він сів на лавку, отже, я більше не вивертала шию. Я була занадто засмучена, щоб бути вдячною.
«Я розумію, яке враження можу справляти, і вся ця витівка може здаватися не більш ніж дешева розвага. Але у моєму світі я весь час перебуваю під наглядом. Я не так часто спілкуюся із жінками. Ті, з ким я коли-не-коли зустрічаюся, доньки дипломатів, з ними нема про що розмовляти. Не кажучи вже про те, що ми взагалі дуже рідко розмовляємо однією мовою».
Максон, мабуть, вирішив, що це гарний жарт, і весело розсміявся. Мені смішно не було. Він відкашлявся.
«За таких умов я не мав можливості закохатися. А як щодо вас?»
«Мала», — промовила я досить буденно і одразу ж пошкодувала про свої слова. Це було дещо дуже особисте та ніяк його не стосувалося.
«Отже, вам пощастило», — із заздрістю у голосі відповів Максон.
Тільки подумати! Єдиною перевагою перед принцом Іллеа було те, про що я щосили прагнула тут забути.
«Мої батько та матір познайомилися таким же чином і абсолютно щасливі. Я теж сподіваюся знайти своє кохання. Жінку, яку полюбить народ Іллеа, і яка зможе стати моєю супутницею та допомагатимете приймати лідерів інших держав. Половинку, яка потоваришує із моїми друзями та розділить мої радощі та бентеги. Я готовий знайти свою дружину».
Щось у його голосі мене зачепило. В його тоні не було й натяку на іронію. Вся ця витівка, яка здавалася мені безглуздим розважальним шоу, для нього була єдиним способом знайти своє щастя. Другого раунду у цій грі не передбачено. Хоча, теоретично, це можна влаштувати, але це б вийшло зовсім негарно. Йому так відчайдушно кортіло покохати, він дуже на це сподівався. Я відчула, що ворожість до нього почала потроху зникати. І навіть не потроху, а досить швидко.