«Ви насправді відчуваєте себе, як у клітці?» — його очі були сповнені жалем.
«Так, — стиха відповіла я. І швидко додала: — Ваша світлосте».
«В мене самого іноді є таке відчуття. Але ви маєте погодитися, що це чудова клітка».
«Для вас. Розмістіть у вашу чудову клітку ще тридцять чотири людини, які змагаються за один і той же приз. Тоді й побачите, наскільки це приємно».
Він звів брови: «Невже хтось насправді сперечається через мене? Хіба ви не розумієте, що це вирішую я?»
«Взагалі-то, це не зовсім так. Боротьба триває за різні речі. Одні бажають одержати вас, інші — корону. І кожна уявляє, що вона начебто вже зрозуміла, як треба поводитися і що говорити, щоб зробити ваш вибір очевидним».
«Так, звісно. Людина або корона. Боюся, для деяких немає жодної різниці», — він похитав головою.
«Що ж, бажаю вам щастя у цій нелегкій справі», — суворо відповіла я.
Після мого саркастичного випаду якийсь час тривала тиша. Я нишком позирала на нього, очікуючи, що він скаже. Його погляд був націлений кудись на галявинку, обличчя — занепокоєне. Вірогідно, ця думка і раніше не давала йому спокою. Він зітхнув та повернувся до мене.
«А за що змагаєтесь ви?»
«Я тут помилково».
«Помилково?»
«Так. Щось таке. Загалом, це довга історія. І ось... я тут. Я ані на що не претендую. Мій план полягає у тому, щоб насолоджуватися їжею, поки ви не позбавитеся мене».
Він голосно розсміявся, зігнувшись навпіл. У його характері дивним чином поєднувалися владність та щирість.
«Ви хто?»
«Перепрошую?»
«Двійка? Трійка?»
Він що, взагалі не цікавився тими, кого йому підібрали?
«П’ятірка».
«Тоді їжа може стати гарним стимулом для того, щоб залишитися тут, — він знову засміявся. — Вибачте, тут затемно, і я не можу розібрати, що написано у вас на брошці».
«Мене звуть Америка».
«Що ж, чудово. — Максон подивився у темряву та посміхнувся якимось своїм думкам. Мабуть, щось в цій ситуації веселило його. — Америко, люба, я всім серцем сподіваюся, що ви знайдете у цій клітці що-небудь, що стане вартим вашої боротьби. Після всього, що трапилося, я просто не можу уявити, що станеться, якщо ви насправді вирішите взяти участь у змаганні». — Він підвівся з лавки і опустився навпочіпки біля мене. Його близькість заважала мені думати. Мої думки плуталися. Можливо, мій стан пояснювався тремтінням перед особою королівської родини або тим, що я ще не зовсім отямилася після істерики. У будь-якому випадку я була занадто виснажена, щоб протестувати, коли він мене взяв за руку.
«Якщо вас це заохотить, я повідомлю охороні, що вам дозволено відвідувати сад. Тоді ви зможете приходити сюди вночі без перешкод. Однак я би хотів, щоб хтось з охорони все-таки був поблизу».
Як же я бажала цього! Як чудово було б отримати частинку свободи. Але я вважала, що він не повинен мати хоча б якісь ілюзії щодо моїх почуттів.
«Мені нічого від вас не потрібно», — я висмикнула пальці з його долоні.
Він трохи розгубився: «Як забажаєте». Мені стало його шкода. Він мені не подобався, але я не хотіла зробити йому боляче чи скривдити його. — «Чи скоро повернетеся назад?»
«Так», — вимовила я, дивлячись собі під ноги.
«Тоді я залишу вас наодинці з вашими думками. Біля дверей на вас очікуватиме охоронець».
«Дякую вам, е-е... Ваша світлосте!» — Я похитала головою. Скільки ж разів за час нашої розмови я зверталася до нього неналежним чином?
«Люба Америко, чи не зробите ви для мене одну послугу?» — Принц знову взяв мене за руку. Він виявився наполегливим.
Я зіщулилася, не знаючи, що відповісти.
«Мабуть».
Він знову посміхнувся: «Не повідомляйте іншим про сьогоднішню ніч. Офіційно я маю познайомитися з усіма лише завтра і не хочу нікого засмучувати. Адже ж те, що ви кричали на мене, не можна назвати романтичним побаченням, чи не так?»
Тепер настала моя черга посміхатися: «Це точно! — Я набрала якомога більше повітря у легені. — Я нікому нічого не розповім».
«Щиро дякую, — він взяв мою руку й поцілував її. Потім обережно поклав її мені на коліна. — На добраніч».
Якийсь час я все ще не відводила погляду від своєї руки, яка ще зберігала тепло поцілунку, потім озирнулася, але Максона вже не було. Він пішов, залишивши мене на самоті, якої я так відчайдушно прагнула.
Глава 11
Вранці я прокинулася не від того, що прийшли служниці, хоча вони й прийшли, та не від звуку води, якою наповнювали ванну. Мене розбудило світло, яке впало мені на обличчя, коли Ен розсунула розкішні фіранки. Покоївка щось наспівувала собі під ніс, радіючи своїй роботі.
Не хотілося навіть рухатися. Мені знадобилося чимало часу, аби отямитися після вчорашнього зриву, ще й докласти зусиль, щоб зберегти спокій, коли я в усьому обсязі усвідомила, які наслідки може мати для мене вчорашня розмова у саду. Я вирішила вибачитися перед Максоном, якщо буде така можливість. Але буде дивним, якщо він дасть мені такий шанс після того, що сталося.
«Міс? Ви прокинулися?»
«Ні-і-і-і», — протягла я у подушку.
Я була зовсім сонною, і аж ніяк не хотілося вилізати із затишного ліжечка. Але Ен, Мері та Люсі лише посміялися над моїми скигленнями, і цього виявилося досить, щоб я посміхнулася й вирішила, що час уставати.
Я подумала, що поміж усіх дівчат у палаці з цими трьома буде найлегше порозумітися. Цікаво, чи зможуть вони стати мені за приятельок, чи правила у палаці забороняють їм навіть випити зі мною по чашці чаю? Хоч я й була П’ятіркою від народження, тепер мене підвищили до Трійки. А їхнє становище ясно давало зрозуміти, що вони Шістки. Але мене це влаштовувало. Мені завжди подобалася компанія Шісток.
Я повільно увійшла до величезної ванної кімнати. Кожен мій крок лунав серед скла та кахелю. У довгому дзеркалі я побачила, як Люсі із підозрою дивиться на брудний поділ моєї нічної сорочки. Потім його помітили й уважні очі Ен і Мері. На щастя, жодна з них не почала розпитувати, звідки цей бруд з’явився. Вчора, коли вони мене закидали запитаннями, я подумала, ніби вони за мною стежать, але тепер я зрозуміла, що помилилася. Вони просто щиро піклувалися про мій комфорт. Зацікавленість у тому, що я робила за межами своєї кімнати — про увесь палац взагалі не йдеться, — не викликав би нічого, крім ніяковості.
Вони обережно зняли з мене пеньюар та підвели до ванної.
Я не звикла знаходитися роздягненою перед іншими — навіть перед мамою та Мей, але ніякого способу позбутися їх я не бачила. Ці троє одягатимуть мене увесь той час, який я перебуватиму у палаці. Отже, мені нічого не залишається, як змиритися з цим. А що з ними станеться потім? Перейдуть у спадок до однієї з дівчат? Вочевидь, на останніх кроках до закінчення змагання учасницям, які залишаться, потрібно буде більше уваги. Чи, може, вони мають іншу роботу у палаці, і їх просто на певний час звільнили від неї? Я вирішила, що нечемно розпитувати про те, що вони робили раніше, також як і казати їм, що незабаром я поїду звідси.
Після ванни Ен висушила мені волосся та зробила гарну зачіску, вплітаючи в неї стрічки, які я привезла з собою. Вони були блакитного кольору й чудово пасували до однієї з моїх денних суконь, яку пошили мені служниці, отже, я обрала саме її. Мері зробила мені макіяж, такий самий легкий, як і напередодні, а Люсі намастила кремом руки й ноги.
Мені запропонували на вибір деякі коштовності, але я попросила принести мені мою скриньку. Звідти я витягнула тоненький ланцюжок з підвіскою у вигляді птаха, яку подарував мені батько. Оскільки вона була срібною, то добре поєднувалася з іменною брошкою. Сережки я все-таки позичила у королівських запасах, але обрала найменші.
Ен, Мері та Люсі обдивилися мене з усіх боків і задоволено посміхнулися. Мабуть, я мала вигляд досить пристойний і могла спуститися до сніданку. Вони вклонилися та побажали мені щастя. Руки у Люсі знову чомусь тремтіли.