Коли вона повернулася, у мене виступив піт. Це означало, що надійшла моя черга йти до принца. Я глибоко зітхнула, налаштовуючи себе, адже я збиралася просити його про неймовірно величезну послугу.
Він підвівся і прочитав моє ім’я на брошці: «Америка, чи не так?» — на його губах грала легка посмішка.
«Так, вірно. І я знаю, я вже чула ваше ім’я, але чи не була б ваша ласка повторити його ще раз?» — Я не була впевнена щодо початку розмови у жартівливій формі, але Максон розсміявся та запропонував мені сісти.
«Чи добре вам спалося, моя люба?» — прошепотів він, нахилившись до мене.
Я не знаю, що саме відобразилося на моєму обличчі, коли я почула це звернення, але очі Максона весело заблищали.
«Я все ще не люба для вас, — відповіла я, хоч цього разу із посмішкою. — Але так. Коли я заспокоїлася, то дуже добре спала. Служниці мусили витягати мене з ліжка, так затишно там було».
«Я радий, що ви оговталися, моя... Америко», — виправився він.
«Дякую вам. — Я почала обсмикувати поділ своєї сукні, намагаючись дотелепати, як правильно сформулювати те, що я хотіла сказати йому: Мені дуже шкода. Вчора я нечемно поводилася. Роздумуючи перед сном про те, що сталося, я зрозуміла, що хоч уся ця ситуація для мене некомфортна, мені не слід було кидатися на вас. Ви не винні у тому, що я опинилася тут, та й сам Відбір — це не ваша ідея. Врешті, коли мені було так погано, ви виявили доброту, а я поводилася жахливо. Ви могли абсолютно справедливо викинути мене з палацу ще вчора вночі, але не зробили цього. Я вдячна вам».
Максон відповів мені лагідним поглядом. Присягаюся, що цей погляд змусив би серця всіх дівчат, які сиділи тут до мене, тріпотіти. Я б рознервувалася, якби він так дивився тільки на мене, але, схоже, це просто було в його характері. На мить принц схилив голову. Потім він звів на мене очі, нахилився вперед і поставив лікті на коліна, ніби прагнучи донести важливість своїх слів.
«Америко, до останнього моменту ви були дуже відверті. Ця якість характеру викликає в мені надзвичайно глибоке захоплення, і я, з вашого дозволу, хотів би вас про дещо запитати».
Я кивнула у відповідь, хоч мені було трохи лячно почути запитання. Він нахилився до мене ще ближче й прошепотів:
«Ви вважаєте, що опинилися тут помилково, тому, гадаю, що ви не бажаєте брати участь у Відборі. Чи існує хоч якась надія на те, що ви відчуваєте до мене щось схоже на... романтичні почуття?»
Я проти волі почала соватися на місці. Насправді не хотілося його ображати, але й підлещуватися до нього було б неправильно.
«Ваша світлосте, ви дуже добрі, привабливі та турботливі. — Він посміхнувся. — Але за деяких обставин, я гадаю, це неможливо».
«Чи не могли б ви пояснити?» — Жоден м’яз не здригнувся на його обличчі. Але у його голосі я відчула розчарування, викликане моєю відмовою. Він, певно, не звик до такого.
Я не мала наміру комусь щось розповідати, але, судячи з усього, він не зрозуміє мене, якщо я не буду з ним відвертою. Отже, я почала йому тихенько розповідати:
«Боюся... боюся, моє серце належить іншому», — я відчула, як на моїх очах виступили сльози.
«Ой, будь ласка, тільки не починайте плакати, — у шепоті Максона почулася щира тривога. — Я гадки не маю, як поводитися з жінками, які плачуть».
Я проти волі розсміялася, і сльози відступили. Полегшення, яке з’явилося на його обличчі, не можна було ані з чим сплутати.
«Хочете, я сьогодні ж відпущу вас до коханого?»
Вочевидь, його зачепило те, що я обрала іншого, але, замість того щоб розгніватися, він виявив співчуття. І тим самим отримав мою довіру.
«У тому-то й справа... Я не хочу повертатися додому».
«Справді?» — Він провів долонею по волоссю, а я знову не змогла втриматися від сміху, поглядаючи на його збентежене обличчя.
«Чи можу я бути абсолютно відвертою з вами? — Він кивнув. — Я повинна залишитися. Це важливо для моєї родини. Якщо ви дозволите мені пробути тут лише тиждень, для моїх рідних це буде великим щастям».
«Ви хочете сказати, що вам потрібні гроші?»
«Так. — Мені було соромно зізнаватися у цьому. У нього, мабуть, склалося враження, що я його використовую. Чесно кажучи, мабуть, так воно і є. Але це не все. — І потім... є... люди, — я впевнено поглянула на нього, — яких я просто не в змозі зараз бачити».
Максон із розумінням кивнув, але нічого не промовив.
Я зробила невелику паузу. Мабуть, найгірше, що він може зробити, це відправити мене додому, тому я продовжила: «Якщо б ви дозволили мені затриматися тут ненадовго, ми могли б укласти угоду», — сміливо мовила я.
Він звів брови: «Угоду?»
Я закусила губу: «Якщо ви дозволите мені залишитися тут... — О боже! Що я кажу! — Зрештою, подумайте самі. Ви принц. Ви зайняті весь час. Ви правите країною та все таке інше, а ще треба знайти час, щоб обрати з тридцяти п’яти, ну добре, з тридцяти чотирьох дівчат єдину та неповторну. Чи не забагато це для однієї людини?»
Він кивнув. Я бачила, що лише одна думка про це викликає у нього нудьгу.
«Чи не було б краще, якби у ворожому таборі ви мали свою довірену особу? Та, яка вам допоможе? Друг, розумієте?»
«Друг?» — перепитав він.
«Так. Дозвольте мені побути тут, і я підтримуватиму вас. Я стану вашим спільником. — Опісля цих слів він посміхнувся. — Вам не потрібно залицятися до мене, адже ви вже знаєте, що я не маю до вас почуттів. Але ви завжди зможете поговорити зі мною, і я спробую вам допомогти. Учора вночі ви сказали, що шукаєте дівчину, яка розділить з вами і радість, і турботи. Що ж, поки ви таку не знайшли, я готова виконувати її роль. Якщо ви цього побажаєте».
Його обличчя посвітлішало, але легка настороженість залишилася.
«Я познайомився майже з усіма дівчатами у цій залі, але жодна з них не пасує на роль друга краще, ніж ви. Я буду радий, якщо ви залишитеся».
Мені полегшало.
«Як ви вважаєте, я можу все-таки називати вас „моя люба“»? — запитав Максон.
«Е, ні», — прошепотіла я у відповідь.
«Врешті, я спробую. Відступати — не в моєму характері».
Я вірила в це. Подумавши, що він на цьому наполягатиме, я відчула роздратування.
«Решту дівчат ви теж так називали?» — Я кинула погляд у бік зали.
«Так. І, вочевидь, їм це подобалося».
«Саме тому це не подобається мені». — З цими словами я підвелася.
Максон пирхнув і теж підвівся. Я насупилася, але це і насправді було дуже смішно. Він вклонився, а я — кніксен у відповідь. Потім я повернулася на своє місце.
Я так зголодніла, що насилу дочекалася, коли він закінчить розмовляти з рештою дівчат. Але коли нарешті остання з них повернулася до свого столика, я вже з нетерпінням очікувала на перший сніданок у палаці.
Принц Максон вийшов у центр зали:
«Будь ласка, залишайтеся на місці ті, кого я попросив затриматися. Решта дівчат можуть іти за Сильвією до їдальні. Я долучусь до вас найближчим часом».
Попросив затриматися? Це що, ознака особливої уваги?
Разом із більшістю дівчат я підвелася та пішла до виходу із зали. Мабуть, він хотів познайомитися з кимось ближче. Я побачила, що Ешлі теж залишилася серед обраних. Звісно, варто лише подивитися на неї, щоб зрозуміти, що вона унікальна. Справжня принцеса. Зі всіма іншими я ще не познайомилася. Врешті, і вони не надто бажали зі мною спілкуватися. Камери залишилися в залі, щоб зафіксувати те, що приготував Максон. Решта пішли до виходу.
Ми увійшли до бенкетної зали, а там, значно величніші, ніж я собі уявляла, перебували король Кларксон і королева Емберлі. Приміщення було вкрай заповнене камерами, які не мали права проґавити ані миті нашої першої зустрічі. Я поквапилася. Мабуть, слід повернутися назад до входу та зачекали, поки нас не запросять увійти. Але решта, нехай і не без сумнівів, продовжували рухатися. Я швиденько попрямувала до свого стільця, сподіваючись, що не привернула до себе занадто уваги.
За дві секунди з’явилася Сильвія й почала керувати.
«Леді, — промовила вона, — перепрошую, але до цього моменту ми ще не дійшли. Коли ви заходите до кімнати, в якій знаходяться король або королева, або навпаки, коли вони заходять у приміщення, ви маєте зробити кніксен. Потім, коли вони привітаються з вами, ви можете підвестися та зайняти свої місця. Ну ж бо, всі разом!»