І ми всі одночасно зробили кніксен у напрямку королівського столу.
«Вітаємо, дівчата, — промовила королева, — прошу, сідайте. Вітаємо вас у палаці. Ми раді приймати вас». — В неї був дуже приємний голос — спокійний, як і її обличчя, але ні в якому разі не слабкий.
Як нам і розповідала Сильвія, праворуч від нас з’явився офіціант, щоб поналивати у келихи апельсинового соку. Потім на тацях принесли накриті тарілки. Коли їх відкрили, в ніздрі вдарив ароматний запах млинців. На щастя, неголосний захват, який порушив тишу в залі, приглушив бурчання у моєму шлунку.
Король Кларксон благословив страву, і ми почали сніданок. За декілька хвилин до зали увійшов Максон, але перш ніж ми встигли підвестися, промовив:
«Прошу, леді, не вставайте. Їжте спокійно».
Він підійшов до королівського столу, поцілував матір, ляснув по спині батька й сів у крісло ліворуч від нього. Потім він щось сказав служникові, і той неголосно розсміявся. Принц теж почав снідати.
Ешлі все ще не було. Та й інших також. Я поглянула навколо, нічого не розуміючи, і спробувала порахувати, скількох дівчат не вистачає. У залі не було вісьмох дівчат.
Крісс, яка сиділа навпроти мене, побачила німе запитання у моїх очах, на що відповіла:
«Вони вибули».
Вибули? Як? Вибули...
Моєї фантазії не вистачало, щоб уявити, що ж таке потрібно було зробити, щоб розгнівати Максона, але я несподівано зраділа, що була з ним відвертою.
Нас залишилося двадцять сім.
Глава 12
Камери ще раз зняли всю залу і дали нам спокій і можливість насолоджуватися сніданком, наостанок зробивши ще одну фотографію принца.
Раптове скорочення у наших лавах дещо мене спантеличило, але Максон, здавалося, зовсім не засмутився, а спокійно собі снідав. Аж я схаменулася, що коли і далі витріщатимуся навколо, моя страва зовсім охолоне. І знову вона мені видалася неймовірно смачною. Апельсиновий сік був таким густим і насиченим, що я мусила пити його маленькими ковтками. Яєчня з беконом була просто неперевершеною, а млинці — дуже товстими, на відміну від тих перепічок, які я випікала вдома.
Звідусіль вчувалися тихі зітхання: ймовірно, я була не єдиною, хто насолоджувався ароматами та смаком. Не забуваючи користуватися для цієї мети щипцями, я переклала полуничне тістечко з кошика у центрі столу собі на тарілку. Мені було цікаво, наскільки смачним був сніданок для інших двох П’ятірок, отже, я стала роздивлятися навколо. Ось тут я і зрозуміла, що з трьох П’ятірок залишили тільки мене.
Я не була впевнена, що Максон в курсі справи щодо таких дрібниць. Складалося враження, що він не знає імена дівчат, але те, що представниці низької касти поїхали додому, здалося дивним. Цікаво, якби не наше вчорашнє знайомство із принцом, мене б теж позбулися? З цими думками шматочок полуничного тістечка потрапив до мого рота. Воно було таким солодким, а тісто таким крихким, що я забула про все на світі. Я навіть несвідомо замуркотіла від насолоди: ніколи у житті мені не доводилося куштувати нічого смачнішого. Другий шматочок я відкусила, не проковтнувши перший.
«Леді Америко?» — почула я чийсь голос.
Всі у залі повернулися до принца Максона, адже голос належав саме йому. Я була неймовірно здивована тим, що він досить буденно звернувся саме до мене на очах у всіх присутніх.
Але найгірше було те, що у той момент, коли він озвався до мене, мій рот увесь був набитий тістечком. Я прикрила губи долонею і стала дуже швидко жувати. Хоча все це могло продовжуватися не більше кількох секунд, вони видалися мені вічністю під прискіпливими поглядами всіх присутніх. Я помітила нахабний погляд, яким дивилася на мене Селеста. Мабуть, я була для неї легкою суперницею.
«Так, Ваша світлосте?» — відізвалася я, поспіхом ковтнувши.
«Чи подобається вам страва?» — Здавалося, Максон ледь стримував регіт — або від мого розгубленого вигляду, або від спогадів про ту нашу найпершу, геть неприйнятну розмову.
Я щосили намагалася тримати себе у руках: «Ваша світлосте, вона чудова. Це полуничне тістечко... Знаєте, в мене є сестра, яка готова померти за солодощі. Так ось, гадаю, вона б розплакалася, коли б скуштувала його. Воно чарівне».
Максон прожував чергову порцію свого сніданку й відкинувся на спинку крісла: «Ви насправді так думаєте, що вона розплакалася б?» — Ця ідея, вочевидь, його веселила. Ні, у нього стовідсотково дивне ставлення до жіночих сліз.
Я трохи подумала: «Так, я насправді так думаю. Вона дуже безпосередньо виказує свої емоції».
«То ви готові закластися на це?» — швидко запитав він.
Я помітила, що решта дівчат переводять погляди з мене на нього, ніби дивляться тенісний турнір.
«Були б у мене гроші, я б на це поставила», — подумавши про те, що б поставити на сльози радості, я посміхнулася.
«Ну, можливо, ви поставите щось інше, якщо ви так гарно вмієте укладати угоди?»
Ця маленька гра без сумніву йому подобалася. Чудово. Чому б і мені в неї не погратися?
«І чого ви хочете?» — зробила я свій хід, водночас поставивши собі запитання, що саме я можу запропонувати людині, яка все має.
«А ви самі чого хочете?» — не зупинявся він.
Оце вже дуже цікаве запитання. Якщо подумати, те, що міг запропонувати Максон, знаходилося на одному важелі з тим, що могла запропонувати йому я. Він володіє світом. Тоді чого ж побажати мені?
Я не Одиниця, але зараз в мене таке життя, ніби я нею стала. В мене більше їжі, ніж я можу з’їсти. В мене таке ліжко, що ліпшого не можна собі уявити. Служниці не знають, що б його ще для мене зробити, навіть якщо мені це не потрібно. Будь-яке моє бажання виконувалося миттєво — варто лише попросити.
Єдине, чого б я насправді хотіла, це не усвідомлювати увесь час, що я перебуваю у палаці. Наприклад, якби мої рідні були десь поблизу. Або щоб мені не треба було весь час так наряджатися. Просити, щоб моя родина до мене завітала, було б негарно, адже я провела тут лише один день.
«Якщо вона заплаче, я хочу протягом тижня носити штани», — запропонувала я.
Всі розсміялися, але ввічливо та неголосно. Навіть королю з королевою, схоже, сподобалося моє бажання. Мені полестило, як королева на мене подивилася, ніби після цих слів я стала для неї не такою сторонньою.
«Гаразд, — погодився Максон. — А якщо вона не плакатиме, ви підете на прогулянку зі мною до саду завтра після обіду».
Прогулятися садом? І це все? У цьому бажанні не було нічого такого особливого. Потім я пригадала, що Максон казав минулої ночі про те, що його охороняють. Може, він просто не знав, як запросити дівчину провести з ним час наодинці? Можливо, такий чином він хоче зробити щось, чого раніше не робив.
Десь поряд я почула несхвальне зітхання. Ох! Тут я зрозуміла, що, програючи, стану однією з найперших дівчат, яка офіційно залишиться з принцом наодинці. Чесно кажучи, мені кортіло з ним ще поторгуватися, але якщо я намірялася бути для нього корисною, як обіцяла, не можна уникати першої його спроби запросити дівчину на побачення.
«Угода не зовсім рівноцінна, сер, але я згодна».
«Джастіне! — Лакей, з яким він уже розмовляв, вийшов наперед. — Йди-но збери коробку з полуничними тістечками та відправ її до рідних цієї дівчини. Нехай хтось зачекає, перш ніж її сестра спробує їх, та повідомить нам, заплакала вона чи ні. Мені дуже кортить дізнатися про це».
Джастін кивнув і пішов збирати коробку.
«Напишіть листівку, яку доставлять вашій родині разом із пакунком, та повідомте своїм близьким, що у вас все добре. Власне, те саме стосується і всіх інших. Після сніданку напишіть листи своїм рідним та будьте певні, що вже сьогодні вони отримають ваші послання».
Всі посміхнулися та зітхнули, раді від того, що принц нарешті звернув на них увагу. Ми закінчили снідати і розійшлися по своїх кімнатах, аби написати листи. Ен знайшла для мене папір та іншу канцелярію, і я швидко написала цидулку своїй родині. Хоча початок життя у палаці запам’ятався як не найкращий період життя, менш за все я хотіла, щоб вони були занепокоєні. Отже, я дуже намагалася надати своєму листу легковажного тону.