Далі йде Кота. Він скульптор. Останнім часом ми його майже не бачимо. Він прийшов проводжати мене, коли я їхала сюди, але цим все і обмежилося.
Я наступна».
Максон легко посміхнувся: «Америка Сінгер, — оголосив він, — мій найкращий друг».
«Все вірно», — я закотила очі. Розмовляти про дружбу просто смішно. Принаймні зараз. З іншого боку, не можна не зізнатися, що він єдиний, з ким я відверта, не враховуючи рідних та Аспена. Та ще Марлі. Можливо, з ним те саме?
Ми повільно пішли коридором до сходів. Схоже, він нікуди не поспішав.
«Після мене йде Мей. Та, яка мене зрадила і не заплакала. Ні, насправді, це якась несправедливість! Не можу повірити, що вона не заплакала! Але так, вона художниця. Я її обожнюю».
Максон уважно на мене подивився. Говорячи про Мей, я трохи розслабилася. Максон мені подобався, але я все ще не була впевнена, чи готова я впустити його до себе в душу.
«Ну а потім іде Джерад. Він ще зовсім малий, йому лише сім років. Він ще не визначився, чим хотів би займатися — музикою чи малюванням. Більш за все він любить грати у м’яч або спостерігати за жуками. Це, звісно, дуже цікаво, але цим на життя не заробиш. Отже, ми намагаємося налаштувати його на більшу активність у пошуках себе. Ну ось, власне, і все».
«А щодо твоїх батьків?» — поцікавився він.
«Щодо моїх батьків?» — уточнила я.
«Моїх батьків ти знаєш».
«Ні, не знаю. Я знаю лише той образ, які вони демонструють на публіці. А які вони насправді?» — я потягнула його за руку, хоча це було не так вже й легко. Руки у принца були дуже сильні. Навіть під костюмом можна було відчути міцні м’язи. Максон зітхнув, але у цьому зітханні не було й натяку на роздратованість. Схоже, йому подобалося, коли його про щось запитували. Вочевидь, дуже нудотно все життя провести одному у палаці, без братів та сестер.
Поки він думав над відповіддю, ми вийшли у сад. Побачивши нас, охоронці лукаво посміхнулися. У саду на нас вже чекала камера. Зрозуміло, журналісти бажали зафіксувати перше побачення принца. Максон лише похитав головою, і всі одразу ж сховалися у палаці. Хтось вилаявся. Мені зовсім не кортіло опинитися перед телекамерами, але вчинок принца мене здивував.
«З тобою все гаразд? Ти якась напружена», — помітив Максон.
«Тебе спантеличують жінки, які плачуть, а мене — прогулянки з принцами», — знизала я плечима.
Максон тихенько засміявся, але нічого не промовив. Ми пішли на захід. Сонце вже сховалося за лісом, хоча був лише початок вечора. Досить швидко сутеніло, темрява огортала нас ніби килимом. Коли позаминулої ночі я прагнула залишитися наодинці з собою, саме тут мені хотілося опинитися. Цього разу, схоже, ми насправді залишилися самі. Та йшли все далі і далі від палацу та вух охоронців.
«І що ж тебе в мені спантеличило?»
Я трохи повагалася, але вирішила відповісти чесно: «Твій характер. Твої наміри. Я й гадки не маю, на що очікувати від цієї маленької прогулянки».
«А-а, — він зупинився та повернувся до мене обличчям. Ми стояли дуже близько один від одного, та, незважаючи на теплий літній вечір, моєю спиною побігли мурашки. — Думаю, ти вже зрозуміла, що я не з тих, хто блукає туди-сюди. Зараз я скажу тобі, чого саме я від тебе хочу».
Максон зробив крок до мене.
В мене спинилося дихання. Я опинилася просто у тій ситуації, якої боялася. Ні охоронців, ні камер, нікого, хто міг би перешкодити йому вчинити те, що він задумав.
У мене спрацював колінний рефлекс. Я вдарила його Світлість у пах. Щосили.
Максон скрикнув і зігнувся: «За що?» — А я відскочила назад.
«Якщо ти хоч пальцем до мене доторкнешся, буде ще гірше», — пообіцяла я.
«Що?»
«Я сказала, якщо ти...»
«Та ні ж, божевільне дівчисько, я з першого разу тебе добре почув, — Максон скривився. — Я не зрозумів, що ти хотіла цим сказати?»
Я почала палати. Я одразу ж приписала йому найгірші наміри та кинулася захищати те, на що ніхто й не претендував.
Прибігли охоронці, занепокоєні нашою маленькою сутичкою. Максон, не розгинаючись, дав їм знак повертатися до палацу.
Деякий час ми стояли мовчки. Потім, коли біль трохи вщух, Максон повернувся до мене:
«Чого я, на твою думку, хотів?» — запитав він.
Я опустила голову і густо почервоніла.
«Америко, чого я, на твою думку, хотів? — В нього був засмучений голос. Більш ніж засмучений. Ображений. Вочевидь, він здогадався про мої думки, і вони йому не сподобалися. — Ти вирішла... О боже! Я джентльмен!»
Він почав повертатися назад, але обернувся.
«Навіщо ти взагалі запропонувала мені свою допомогу, якщо так думаєш про мене?»
Мені було неймовірно соромно дивитися йому в очі. Я не знала, як йому пояснити, що мене готували до найгіршого, що я ніяковію з ним у темряві, і що він єдиний хлопець, наодинці з котрим я досі залишалася, який поводився таким чином.
«Вечерю тобі принесуть до кімнати. Я вирішу, що з тобою робити завтра вранці».
Я залишилася сидіти у саду до тих пір, поки всі не пішли вечеряти. Проте я не одразу пішла до себе в кімнату, а ще походила туди-сюди коридором. Коли я увійшла, Ен, Мері та Люсі були дуже занепокоєні. У мене не вистачило сміливості розповісти їм, що я не весь цей час провела із принцом.
Вечерю вже принесли, і вона чекала на мене на столику біля балкону. Тепер, коли мені вдалося трохи відволіктися від думок про моє приниження, я відчула голод. Але причиною занепокоєння служниць була не моя довготривала відсутність, а величезна коробка, яка так і просилася, щоб її відкрили.
«Чи можна нам подивитися?» — запитала Люсі.
«Люсі, це нечемно!» — спинила її Ен.
«Її принесли одразу ж як ви пішли! Ми весь цей час ламали голову, що там усередині!» — вигукнула Мері.
«Мері! Як ти поводишся!» — обурилася Ен.
«Дівчата, не переймайтеся. В мене немає ніяких секретів».
Коли мене вранці відішлють додому, я розповім служницям, чому це трапилося.
Я ледь посміхнулася й заходилася розв’язувати широку червону стрічку, якою була перев’язана коробка. Всередині виявилося три пари штанів. Одні легкі лляні, інші — більш строгого крою, але дуже м’які на дотик. І абсолютно розкішні джинси. Зверху лежала картка з гербом Іллеа.
Ти прохаєш про такі прості речі, що я не зміг тобі відмовити. Але заради мене, лише по суботах, будь ласка. Дякую за твою компанію.
Твій друг Максон.
Глава 13
Часу на переживання виявилося не так вже й багато. Коли вранці служниці почали, як завжди, мене одягати до сніданку, я вирішила, що проти моєї присутності у їдальні ніхто не заперечуватиме. Навіть тут Максон проявив неабияку щедрість: не позбавив мене їжі, останньої миті у ролі Обраних.
Сніданок був у розпалі, коли Кріс врешті посмілішала й запитала:
«Як все пройшло?» — поцікавилася вона стиха, як нам і належало під час трапези.
Але це простеньке запитання привернуло до себе увагу всіх, хто його почув.
«Неймовірно», — зітхнула я.
Дівчата переглянулися, сподіваючись почути продовження.
«Як він поводився?»
«Е... — я обережно підбирала слова. — Зовсім не так, як я очікувала».
Цього разу за столом здійнявся невеликий гомін.
«Ти це навмисно? — обурилася Зоі. — Якщо так, то це просто неповага з твого боку».
Я похитала головою. Як я могла їм все це пояснити?
«Ні, просто...»
Від необхідності формулювати запитання мене зупинив незрозумілий гуркіт у коридорі.
Ці звуки мені видалися дивними. За час мого недовгого перебування у палаці я не чула жодного звуку, який можна було б назвати голосним. Крім того, чіткі кроки охоронців, стукіт масивих дверей, які то відчинялися, то зачинялися, дзенькіт виделок за столом нагадували своєрідну музику.
Але тут була суцільна метушня.
Королівська родина зорієнтувалася раніше від інших.