«Леді, до дальньої стіни!» — закричав король Кларксон і кинувся до вікна.
Дівчата розгубилися, але не в змозі порушити наказ, скупчилися біля головного столу. Король вже опускав штору. Це була не звичайна штора з тканини. Вона скоріше нагадувала металеві віконниці, які опускалися зі скрипом. Тієї ж миті підбіг Максон і став опускати штору поруч. До іншого вікна кинулася ніжна й тендітна королева.
Обідню залу заповнив натовп охоронців. Частина з них зайняли позицію перед величезними дверима, які швидко зачинили, замкнули на засув та заклали міцними балками.
«Вони проникли на територію, Ваша величносте, але ми їх стримуємо. Паннам краще піти звідси, але ми так близько біля дверей...»
«Все зрозуміло, Марксоне», — перебив охоронця король.
Цих уривчастих свідчень вистачило, щоб все зрозуміти. На територію палацу увірвалися повстанці.
Я так і знала, що це станеться. З такою кількістю сторонніх людей у палаці, з таким розмахом приготувань хто-небудь обов’язково мусив щось проґавити й тим самим поставити нашу безпеку під загрозу. І навіть якщо вони не зможуть прорватися досередини, не можна й уявити кращого часу для організації акції протесту. Відбір — гучна подія. Я була впевнена, що повстанці ненавидять його також, як і все пов’язане з Іллеа.
Але що б вони не думали з цього приводу, я здаватися просто так не збиралася.
Схопившись із-за столу так швидко, що мій стілець перекинувся, я помчала до найближчого вікна і почала опускати металеву штору. Ще декілька дівчат, до яких дійшло, у якому небезпечному становищі ми знаходимося, зробили те саме.
Опустити штору виявилося недовгою справою, а ось закріпити її буде дещо складніше. Тільки-но мені вдалося як слід приладнати клямку, як щось із гуркотом вдарило у металеву пластину ззовні. Мене відкинуло назад, і я, перечепившись через власний стілець, з криком полетіла на підлогу.
Поряд зі мною тієї ж миті виріс Максон.
«Ти не поранена?»
Я швидко оцінила свій стан. На стегні мав з’явитися синець, а сама я була налякана, але цим усе й обмежувалося.
«Ні, зі мною все гаразд».
«Давай до дальньої стіни. Швидко!» — наказав він, допомагаючи мені піднятися на ноги.
Потім він кинувся всередину зали та, підхопивши кількох преляканих дівчат, підштовхнув їх до протилежного кутка.
Я слухняно відбігла до стіни, де притискалися одна до одної решта дівчат. Дехто схлипував, дехто вражено дивився поперед себе скляними очима. Тайні втратила свідомість. Я трохи підбадьорилася, побачивши короля Кларксона, який про щось зосереджено спілкувався з охоронцем біля стіни так, щоб його не почули дівчата. Однією рукою король дбайливо притискав до себе дружину, яка спокійно стояла біля нього.
Скільки таких нападів вона змушена була пережити за своє життя у палаці? В новинах розповідали, що так траплялося по декілька разів на рік. Навряд чи їй не було лячно. Вона напевно ж розуміла, чим все це може закінчитися для неї, її чоловіка та єдиного сина. Повстанці врешті-решт знайдуть спосіб досягти своєї мети. Але незважаючи на все, вона стояла поряд із королем, міцно стиснувши губи, а її обличчя не виказувало нічого, окрім спокою.
Я оглянула дівчат. Чи хтось із них має ту внутрішню силу, яка необхідна майбутній королеві? Тайні все ще лежала непритомна в когось на руках. Селеста та Баріель про щось розмовляли. Спокій Селести вочевидь був штучним, але у порівнянні з іншими дівчатами вона трималася дуже непогано. Дехто перебував на межі істерики, зібгався у грудочку та схлипував. Інші десь у думках були далеко від усього, що відбувається, і сиділи з відстороненим поглядом, очікуючи на те, коли все це закінчиться.
Марлі тихенько заплакала, але принаймні не ридала. Я схопила її за лікоть та змусила піднятися на ноги.
«Витри очі та розправ плечі», — наказала я їй.
«Що?» — пискнула вона.
«Слухайся мене та роби те, що я кажу».
Марлі втерлася рукавом та трохи розпрямилася. Потім провела пальцями по обличчю: мабуть перевіряла, чи не розмазалася косметика. Вона повернулася до мене, очікуючи на моє схвалення.
«Чудово. Вибач, що командую, але просто довірся мені у цьому питанні».
Мені стало незручно, що я змушена була крикнути на неї, коли ситуація й без того серйозна. Але потрібно було, щоб Марлі виглядала такою ж спокійною, як і королева Емберлі. Цю якість Максон безумовно захоче побачити у своїй обраниці, а я бажала Марлі перемоги.
«Ні, все так, — кивнула Марлі, — тобто, поки всі у безпеці, немає сенсу турбуватися».
Я кивнула у відповідь, хоча Марлі й не мала рації. Про безпеку не йшлося.
Стіни та вікна продовжували струшуватися від ударів. Охоронці напружено чекали і стояли як укопані біля величезних дверей. Годинника у залі не було. Я й гадки не мала, скільки часу вже триває атака, і це дуже нервувало. Якщо вони увірвуться до палацу, як ми дізнаємося про це? А раптом повстанці вже всередині, а ми й не підозрюємо?
Я не знаходила собі місця від тривоги.
Втупившись поглядом у вазу з екзотичними квітами, назви яких я не знала, я почала гризти наманікюрений ніготь. Я намагалася зробити вигляд, ніби ніщо, окрім квітів, мене у цьому світі не цікавить.
Врешті-решт Максон, який по черзі підходив до всіх дівчат, щоб оцінити їхній стан, наблизився до мене. Він зупинився поруч і теж задивився на квіти. Жоден з нас не знав, що сказати.
«З тобою все гаразд?» — промовив він.
«Так», — прошепотіла я.
Він трохи помовчав.
«Ти не надто добре виглядаєш».
«Що буде із моїми служницями?» — запитала я про те, чого найбільше боялася.
Я знала, що я в безпеці. Але де зараз вони? Раптом якась з них ішла коридором, коли увірвалися бандити?
«З твоїми служницями?» — запитав він мене таким тоном, ніби я була повною дурепою.
«Так, з покоївками».
Я подивилася йому в очі, подумки докоряючи йому за небажання визнати, що лише обрана меншість серед усіх мешканців палацу була зараз у безпеці. Я ледь не розплакалася, хоча робити цього ніяк не можна було, тому швидко заспокоїлася.
Він подивився на мене і, схоже, зрозумів, що мене саму від служниці ще не так давно відокремлювала лише одна сходинка. Причиною мого страху було не це, але подумавши про те, що мене чи когось, як Ен, розвела якась лотерея, я почувалася дивно.
«Вони мусять вже бути у сховищі. В обслуги є своє сховище. Що ж стосується оповіщення про небезпеку, охорона діє дуже чітко. З твоїми покоївками напевно все добре. Взагалі в нас є сигналізація, але останнім разом повстанці пошкодили її. Налагодженням зараз займаються, але...» — Максон видихнув.
Я усе ще дивилася собі під ноги, намагаючись приборкати свій переляк.
«Америко», — благально сказав він.
Я повернулася до Максона.
«З ними все добре. Повстанці діяли на надто швидко, а у палаці добре знають, що робити у таких випадках».
Я кивнула. Ще хвилинку ми стояли мовчки, а потім він намірився йти геть.
«Максоне», — прошепотіла я.
Він повернувся, трохи здивований таким неформальним зверненням.
«Щодо вчорашнього вечора... Дозволь мені пояснити. Коли мене готували до подорожі у палац, до нас додому приходила одна людина, яка сказала, що я ні в якому випадку не повинна тобі відмовляти. Чого б ти не забажав. За жодних обставин».
Мої слова шокували його.
«Що?»
«Той чоловік дав зрозуміти, що ти можеш вимагати певних речей. А ти казав, що не дуже часто спілкувався із жінками. Після вісімнадцяти років такого життя... і... і коли ти наказав знімальній групі залишити нас... я просто перелякалася, коли ти опинився так близько до мене».
Максон похитав головою, намагаючись усвідомити все почуте. На його зазвичай спокійному обличчі перемішалися одразу приниження, гнів і шок.
«І що, такі інструкції він давав усім дівчатам?» — запитав він.
«Я не знаю. Не думаю, що декому з них потрібні такі застереження. Вони, мабуть, тільки й чекають, як би накинутися на тебе», — зауважила я, кивнувши головою у бік інших учасниць.
Він похмуро пирхнув.
«А ти — ні, тому без жодного сумніву вдарила мене коліном у пах?»