«Я влучила тобі у стегно!»
«Ось тільки не треба. Щоб отямитися після удару коліном у стегно, чоловік не потребує так багато часу», — скептично одізвався Максон.
Я розсміялася. На щастя, Максон приєднався до мене. Тут у вікно вдарило щось важке, й ми обидва замовкли. Я на мить забула, де перебуваю.
«Ну і як ти справляєшся із залою, повного ридаючих жінок?» — поцікавилася я.
На його обличчі з’явилося комічне збентеження.
«Я розгублений, — прошепотів він у відчаї, — я й гадки не маю, що з цим робити».
І це говорила людина, якій належало очолити нашу країну. Правитель, якого можна обеззброїти жіночими сльозами. Сміх та й годі.
«Спробуй поплескати їх по спині або по плечу і скажи, що все буде добре. Дуже часто, коли дівчата плачуть, вони зовсім не хочуть, щоб ти вирішив проблему, а лише щоб приголубив», — порадила я.
«Справді?»
«Так».
«Не може бути, щоб все було так легко», — його зацікавленість межувала із сумнівом.
«Я сказала „дуже часто“, а не „завжди“. Принаймні із більшістю присутніх тут панянок цей метод мусить спрацювати».
«Я не впевнений, — буркнув він, — дві з них вже попросили відпустити їх, коли все це закінчиться».
«Я думала, ми маємо на це право». — Врешті, чого я дивувалася? Якщо він погодився залишити мене у палаці за умови лише дружніх стосунків, навряд чи його мали турбувати юридичні формальності. — «І як ти діятимеш?»
«А як я маю вдіяти? Не можу ж я насильно кого-небудь утримувати тут».
«Вони передумають», — припустила я обнадійливо.
«Можливо, і так, — Максон помовчав. — А ти? Ти ще не вирішила змінити це місце на більш безпечне?» — запитав він майже жартома.
«Чесно? Я була впевнена, що одразу ж після сніданку ти відправиш мене додому», — зізналася я.
«Чесно? Я і сам так думав».
Ми посміхнулися один одному. Наша дружба — якщо такі стосунки взагалі можна так назвати — була незграбною та туманною, але принаймні вона була чесною.
«Ти не відповіла. Отже, ти хочеш поїхати?»
Після того як щось важке знову вдарило в стіну, ця думка мені здалася привабливою. Вдома на мене ніхто не накидався небезпечніший, аніж Джерад, який хотів відібрати мою їжу. Тут же мене одразу незлюбив дехто з дівчат, я була змушена носити незручний одяг, мене намагалися образити сторонні люди, і взагалі я почувалася ніяково. Але моє перебування у палаці йшло на користь моїй родині, а мені було приємно бути ситою. Максону, схоже, насправді була потрібна підтримка. Крім того, залишаючись у палаці, я ще деякий час буду знаходитися подалі від Аспена. І хтозна, можливо, я допоможу обрати наступну принцесу.
Я подивилася Максону в очі: «Якщо ти мене не проженеш, я залишаюся».
Він посміхнувся у відповідь: «Добре. Навчиш мене ще якимсь прийомам на кшталт поплескування по плечу».
Я зраділа. Так, все починалося погано, але, можливо, врешті-решт вийде щось добре.
«Америко, чи могла б ти зробити мені послугу?»
Я кивнула.
«Як усім відомо, ми вчора провели багато часу наодинці. Якщо хтось поцікавиться, ти не могла б сказати всім, що я не... що я б ніколи...»
«Звісно. І мені насправді дуже соромно, що все так вийшло».
«Я міг би сам здогадатися, що якщо хтось і відмовиться підкоритися наказу, то це будеш ти».
Стіна аж здригалася від сильний ударів, і дівчата скрикували.
«А хто вони такі? Що їм потрібно?» — запитала я.
«Кому? Повстанцям?»
Я кивнула.
«Питання залежить від того, про кого ти запитуєш. Та про яке угруповання кажеш».
«Ти хочеш сказати, що їх декілька? — З часом стає все далі складніше. Якщо це була одна банда, що могли зробити дві або більше, якщо вони об’єднаються? На мій погляд, всі повстанці схожі, але зі слів Максона це прозвучало так, ніби одні небезпечніші від інших. — І скільки ж їх усього?»
«Взагалі-то дві. Південні та північні. Останні атакують частіше. Їм ближче. Вони мешкають поблизу на болоті Лайклі, неподалік від Беллінгема, на північ звідси. Жити у тих краях охочих нема — там залишилися суцільні руїни, тому вони влаштували собі там щось на зразок бази. Хоча, я думаю, сіверяни кочують. Але це моя теорія, до якої ніхто не прислуховується. Але їм не часто вдається проникнути на територію, а коли прориваються, в результаті — просто пшик. Вважаю, сьогоднішній напад — це їхніх рук справа», — сказав він, перекрикуючи ґвалт.
«Чому? Чим вони відрізняються від вихідців з півдня?»
Максон вагався, адже напевне не знав, чи варто мені про це розповідати. Потім він озирнувся навколо, перевіряючи, чи ніхто нас не чує. Я зробила те саме і помітила, що за нами спостерігають декілька осіб. Зокрема, Селеста, яка дивилася на мене таким поглядом, ніби намагалася продірявити наскрізь. Я оминула її поглядом. Все одно всі ці спостерігачі не розібрали б, про що йшлося між нами. Коли Максон дійшов такого ж висновку, він схилився до мене і прошепотів:
«Їхні атаки набагато більш... смертоносні».
«Смертоносні?» — здригнулася я.
Принц стверджувально кивнув: «Вони уриваються один чи два рази на рік, наскільки я можу розуміти всі наслідки. Мені здається, всі намагаються відгородити мене від цифр, але ж я не дурень. Під час таких боїв гинуть громадяни. Біда в тім, що з першого погляду повстанці нічим не відрізняються один від одного: брудні, у більшості чоловічої статі, худорляві, але сильні, без яких-небудь прикмет, отже, ми не знаємо, з ким маємо справу, поки все не закінчиться».
Я знову поглянула навколо. Якщо Максон помилився, і до нас вторглися вихідці з півдня, більшість людей у небезпеці. Я знову подумала про своїх нещасних покоївок.
«Але все-таки я не розумію. Що їм потрібно?»
Принц знизав плечима. «Вихідці з півдня, вочевидь, прагнуть нас знищити. Не знаю чому. Мабуть, причина у стомленості від життя на узбіччі суспільства. Хочу сказати, що технічно вони навіть не Вісімки, оскільки не мають певного місця у соціальній ієрархії. А ось вихідці з півночі для нас загадка. Батько стверджує, що вони просто бажають накапостити, підірвати нашу владу, але я так не думаю. — Вигляд у Максона став дуже гордовитий. — З цього приводу я маю власну теорію».
«Розповіси?»
Принц Максон знову завагався. Мені здалося, що цього разу у нього з’явилися побоювання не стільки налякати мене, скільки бути незрозумілим серйозно.
Він знову нахилився до мене і прошепотів:
«Мені здається, вони щось шукають».
«Що?»
«Цього я не знаю. Але після їхнього нападу на палац картина завжди одна й та ж. Охоронці непритомні, поранені або зв’язані, але не вбиті. Таке враження, що вони просто не хочуть гонитви. Іноді вони забирають когось із наших людей з собою, і це турбує. У приміщеннях після атак — куди їм вдається проникнути, — все поперекидувано догори ногами. Шухляди всі повитягувано, полиці позсовані, килими поперетягувані. Все поламано. Ти не уявляєш, скільки камер мені потрібно було змінити протягом всіх цих років».
«Камер?»
«О, — засоромився він, — я люблю фотографувати. Але, незважаючи на всі зусилля, повстанці майже нічого не забирають. Батько, звичайно, вважає мою ідею дурницею. Що може шукати юрба неосвічених варварів? Але я все одно вважаю, що справа у цьому».
Ці слова інтригували. На місці людей, в яких немає й копійки, та які знали шлях проникнення до палацу, я б забрала всі коштовності, які побачила, все, що можна продати. Мабуть, у повстанців насправді інші цілі, окрім тих, щоб заявити про себе та боротьби за виживання.
«Вважаєш, це безглуздо?» — запитав Максон, відірвавши мене від роздумів.
«Та ні, чому? Загадково, але не безглуздо».
Ми посміхнулися один до одного. Мені здалося, що коли б Максон був просто Максоном Шривом, а не Максоном — майбутнім королем Іллеа, я б не заперечувала мати такого сусіда, з яким можна побалакати про що завгодно.
Він відкашлявся: «Думаю, мені час іти».
«Так, уявляю, скільки дівчат не можуть дати відповідь на запитання, що ж тебе затримало тут».
«Отже, друже, з ким порадиш поспілкуватися тепер?»