Я посміхнулася та подивилася навколо, щоб переконатися, що моя кандидатка на посаду принцеси все ще у формі. Вона не підвела.
«Бачиш он ту білявку у рожевому? Це Марлі. Чудова дівчина, дуже добра, любить кіно. Давай!»
Максон гикнув і пішов до Марлі.
Здавалося, час в обідній залі тягнувся нескінченно, але насправді атака тривала не більше години. Потім ми дізналися, що до палацу ніхто з повстанців не пробрався, лише на територію парку. Охорона не стріляла по нападниках, аж доки ті не спробували увірватися до головного входу. Саме цим і пояснювалася така кількість цеглин, вибитих зі стін палацу, та зіпсованої їжі — нею кидали у вікна.
Врешті-решт двоє опинилися дуже близько до дверей. Охорона відкрила вогонь, й повстанці почали тікати. Якщо класифікація Максона правильна, вочевидь, вороги справді були з півночі.
Нас протримали в обідній залі ще якийсь час, доки охоронці перевіряли кожен закуточок палацу. Коли все вщухло, нас відпустили до кімнат. Я взяла Марлі під руку. Незважаючи на те, що в залі я тримала себе в руках, нервове напруження давало про себе знати, і я зраділа приводу переключитися.
«Отже, він дозволив тобі носити штани навіть з огляду на те, що ти програла?» — запитала вона. Я за першої ж можливості почала розмову про Максона. Мені дуже кортіло дізнатися, як там усе між ними відбувалося.
«Так. Він повівся дуже шляхетно».
«Приємно знати, що він справжній переможець».
«Це точно. Він проявляє милосердя, навіть коли йому самому дістається». Наприклад, отримавши коліном по королівських перлинах.
«Що ти маєш на увазі?»
«Нічого. — Мені не хотілося вдаватися до пояснень. — Про що ви розмовляли?»
«Взагалі-то, він запитав, чи не проти я зустрітися з ним якось на цьому тижні», — вона почервоніла.
«Марлі! Це ж чудово!»
«Тихіше! — шикнула вона, поглядаючи навколо, хоча решта дівчат вже піднялася до себе. — Не хочу радіти раніше часу».
Ми трохи помовчали, а потім з неї полилося.
«Кого я намагаюся підманути? Я просто не можу отямитися від захвату! Скоріше б він мене викликав».
«Якщо ж він вже запропонував тобі зустрітися, то обов’язково ось-ось запросить. Звичайно, як тільки розбереться з державними справами».
«Мені просто не віриться! — засміялася вона. — Ну, тобто, я була в курсі, що він красень, але мала сумніви щодо його характеру. Боялася, що він буде... навіть не знаю, занадто правильним чи ще якимось у такому сенсі».
«Я теж. А він виявився... — яким насправді виявився Максон? Він справді був правильним, але зовсім не у тому негативному сенсі, який я вкладала у це поняття. Він, без сумніву, був принцом, і в той же час таким... таким... — Нормальним».
Марлі вже не дивилася на мене. Вона занурилася у свої мрії, коли ми йшли коридором. Я сподівалася, що той образ Максона, який вона собі намалює, буде близьким до реальності. І що вона буде тією дівчиною, яка йому потрібна. Я помахала їй на прощання і пішла до своєї кімнати.
Думки про Марлі та Максона зовсім вивітрилися з моєї голови, щойно я переступила поріг своєї кімнати. Ен та Мері метушилися навколо Люсі, яка, знервована, сиділа у кріслі. Сльози струменіли по її червоному, набряклому обличчю, вона тремтіла.
«Ну ж-бо, Люсі, все добре», — шепотіла Ен, пестячи її сплутане волосся.
«Все скінчилося. Ніхто не постраждав. Тобі нічого не загрожує, люба», — заспокоювала подругу Мері, тримаючи її за руку.
Від несподіванки я заніміла. Випадково я стала свідком таємної боротьби Люсі, не призначеної для моїх очей. Я повернулася, щоб піти, але Люсі помітила мене перш ніж я встигла зникнути.
«В-в-вибачте, леді, леді, леді...» — запинаючись повторювала вона.
Дві інші покоївки з тривогою поглянули на мене.
«Заспокойся. Ти не постраждала?» — запитала я, причинивши двері, щоб ніхто не побачив цієї сцени.
Люсі знову спробувала заговорити, але язик її не слухався. Спазматичне ридання струшувало її тендітне тіло.
«Вона отямиться, міс,— втрутилася Ен. — На це може піти декілька годин, але зазвичай вона заспокоюється після того як все закінчується. Якщо їй не стане краще, ми відведемо її до лікаря. — Вона стишила голос. — Тільки Люсі цього не хоче. Якщо вони вирішать, що вона не здатна прислужувати вам, її переведуть у пралі чи куховарки. А їй подобається бути покоївкою».
Я не дуже розуміла, чому Ен розмовляє пошепки. Ми всі стояли навколо Люсі, і вона прекрасно нас чула, незважаючи на свій стан.
«Б-б-будь ласка, міс. Я не... Я не... Я...» — намагалася вимовити вона.
«Тихіше. Ніхто тебе нікуди не відсилає, — сказала я. Потім я поглянула на Ен та Мері. — Допоможіть мені покласти її у ліжко».
На перший погляд, ми могли б дуже легко впоратися утрьох з цим завданням, але Люсі так билася, що втримати її виявилося доволі складно. Пішло багато сил на те, перш ніж вдалося її влаштувати. Після того як дівчину загорнули у ковдру, справа зрушилася з місця. Тепло та спокій дали кращий результат, аніж всі наші умовляння. З часом тремтіння, яке струшувало Люсі, послабшало, і її відчужений погляд завмер.
Мері присіла на край ліжка і почала стиха щось наспівувати, нагадавши мені, як я сама заколисувала маленьку Мей, коли вона хворіла. Я відвела Ен подалі від Люсі, щоб вона не могла нас почути.
«Що трапилося? Хтось увірвався усередину?» — запитала я.
Дивно, що нам не повідомили про це.
«Ні-ні, — запевнила мене Ен. — Люсі завжди робиться такою, коли атакують повстанці. Вона починає нервуватися, заледве хтось заговорить про них. Вона...»
Ен втупила погляд у носки своїх начищених до блиску черевичок, намагаючись вирішити, чи варто мені про щось розповідати. Мені не хотілося втручатися у життя Люсі, але необхідно було зрозуміти, що саме відбувається. Ен глибоко зітхнула і почала розповідати.
«Дехто з нас тут народився. Мері народилася у палаці, її батьки досі прислуговують тут. Я сирота, мене взяли, тому що у палаці потрібні були робочі руки. — Вона розправила сукню, ніби намагаючись позбутися цієї частини свого минулого, яка, схоже, досі не давала їй спокою. — Люсі у палац продали».
«Продали? Хіба таке можливе? У нашій країні немає рабів».
«Офіційно — ні. Але це не означає, що так не трапляється. Матері Люсі потрібні були гроші на операцію. Вони пішли служницями до однієї родини, Трійок. Її мати так і не одужала, вони не змогли віддати всі борги, тож Люсі із батьком продовжували жити з цією родиною. Як я зрозуміла, поводилися з ними не краще, ніж зі свійськими тваринами. Потім Люсі сподобалася сину хазяйки. Я знаю, що іноді касти не мають значення, але між Трійкою та Шісткою занадто велика відстань. Коли про все дізналася його мати, вона продала Люсі та її батька до палацу. Я пам’ятаю, як вона тут з’явилася. Вона тільки те й робила, що плакала. Мабуть, вони дуже кохали один одного».
Я подивилася на Люсі. У моєму випадку принаймні я сама все вирішила. Коли її позбавляли коханої людини, вибору в неї не було.
«Батько Люсі працює на стайні. Він не дуже моторний, не дуже сильний, але абсолютно відданий працівник. А Люсі — покоївка. Я знаю, вам це може видатися дурницею, але у палаці це почесна посада. Ми — обличчя палацу. Це означає, що ми визнані досить підготовленими, досить кмітливими та привабливими, щоб з’явитися перед будь-якою особою, яка потребує нашої допомоги. Ми серйозно ставимося до роботи, та не просто так. Тих, хто не може впоратися, відправляють на кухню, де треба працювати дуже тяжко і носити непривабливий одяг. Або наказують рубати дрова, прибирати територію. Отже, покоївка — не остання посада у палаці».
Я почувалася дуже безглуздо. Їх я уявляла просто Шістками. Але навіть в межах цієї касти теж була власна ієрархія, система статусів, якої я не розуміла.
«Два роки тому палац атакували вночі. Повстанці десь добули уніформу охоронців, чим усіх спантеличили. Почалася страшенна плутанина, ніхто не розумів, де свої, а де чужі, і бунтівникам вдалося вдертися до палацу... Це було жахливо».
Я здригнулася від однієї лише думки про це. Темрява, загальний хаос, нескінченні коридори палацу...
Якщо аналізувати події сьогоднішнього ранку, це була справа рук вихідців з півдня.
«Один з повстанців схопив Люсі. — Ен на мить опустила очі і продовжила ледь чутно: — На мою думку, серед них дуже мало жінок... Зрештою, ви самі розумієте».
«Ох!»
«Я сама цього не бачила, але Люсі розповіла мені, що він був весь брудний і постійно облизував її обличчя».
Ен пересмикнуло. Це було просто огидно. Не дивно, що у людини, й без того вже травмованої, під час атаки стався нервовий зрив.
«Він кудись потягнув її, вона почала несамовито кричати. Галас був всюди такий, що її навряд чи хтось міг почути. На щастя, з-за рогу вискочив інший охоронець, справжній. Він прицілився та всадив повстанцю кулю в лоба. Той одразу ж повалився та придавив собою Люсі. Вона вся була залита його кров’ю».
Сповнена жаху, я прикрила долонею рота. Я не могла собі уявити, як тендітна, маленька Люсі могла пережити весь цей страх. Нічого дивного, що вона так реагувала.
«Їй надали медичну допомогу, але її душевними травмами ніхто не переймався. Відтоді вона трохи знервована, але щосили намагається приборкати свої емоції. І робить це не тільки заради себе, а й заради свого батька. Він так пишається, що його донька пробилася до покоївок. Вона не хоче його засмучувати. Ми намагаємося підбадьорювати її, але кожного разу, коли відбувається атака, вона вважає, що цього разу вже точно все скінчиться погано. Хто-небудь спіймає її, зробить їй зле, вб’є її.
Вона дуже старається, міс, але я не знаю, наскільки її вистачить».
Я кивнула, дивлячись на Люсі, яка лежала у ліжку. Вона заснула, хоча до вечора ще було далеко.
Решту дня я читала. Ен та Мері почали прибирати у кімнаті, де й так все було бездоганно. Жодна з нас не промовила ані слова, доки Люсі не прокинулася.
Я заприсяглася собі: якщо я зможу, я ніколи не дозволю Люсі ще раз пройти через це.