Якщо аналізувати події сьогоднішнього ранку, це була справа рук вихідців з півдня.
«Один з повстанців схопив Люсі. — Ен на мить опустила очі і продовжила ледь чутно: — На мою думку, серед них дуже мало жінок... Зрештою, ви самі розумієте».
«Ох!»
«Я сама цього не бачила, але Люсі розповіла мені, що він був весь брудний і постійно облизував її обличчя».
Ен пересмикнуло. Це було просто огидно. Не дивно, що у людини, й без того вже травмованої, під час атаки стався нервовий зрив.
«Він кудись потягнув її, вона почала несамовито кричати. Галас був всюди такий, що її навряд чи хтось міг почути. На щастя, з-за рогу вискочив інший охоронець, справжній. Він прицілився та всадив повстанцю кулю в лоба. Той одразу ж повалився та придавив собою Люсі. Вона вся була залита його кров’ю».
Сповнена жаху, я прикрила долонею рота. Я не могла собі уявити, як тендітна, маленька Люсі могла пережити весь цей страх. Нічого дивного, що вона так реагувала.
«Їй надали медичну допомогу, але її душевними травмами ніхто не переймався. Відтоді вона трохи знервована, але щосили намагається приборкати свої емоції. І робить це не тільки заради себе, а й заради свого батька. Він так пишається, що його донька пробилася до покоївок. Вона не хоче його засмучувати. Ми намагаємося підбадьорювати її, але кожного разу, коли відбувається атака, вона вважає, що цього разу вже точно все скінчиться погано. Хто-небудь спіймає її, зробить їй зле, вб’є її.
Вона дуже старається, міс, але я не знаю, наскільки її вистачить».
Я кивнула, дивлячись на Люсі, яка лежала у ліжку. Вона заснула, хоча до вечора ще було далеко.
Решту дня я читала. Ен та Мері почали прибирати у кімнаті, де й так все було бездоганно. Жодна з нас не промовила ані слова, доки Люсі не прокинулася.
Я заприсяглася собі: якщо я зможу, я ніколи не дозволю Люсі ще раз пройти через це.
Глава 14
Як я й передбачала, дівчата, які просилися додому, передумали, щойно все владналося. Жодна з нас не знала напевне, хто саме хотів поїхати, але дехто, зокрема Селеста, був сповнений рішучості дізнатися про це. Поки що нас залишалося двадцять семеро.
Якщо вірити королю, атака була настільки дріб’язковою, що навіть не заслуговувала на увагу преси. Однак, оскільки декілька знімальних груп того ранку вирушили до палацу, кадри потрапили у прямий ефір. Вочевидь, короля це не потішило. Це змусило мене замислитися над тим, про яку кількість атак, що траплялися у палаці, ми нічого не чули. Невже життя тут небезпечніше, ніж я собі уявляла?
Сильвія пояснила, що якби ситуація була серйозною, нам би всім дозволили зателефонувати рідним та повідомити, що нам нічого не загрожує. Але ми отримали дозвіл написати листи додому.
Я написала, що зі мною все гаразд, що по телевізору, мабуть, все виглядало страшніше, ніж було насправді, і що король особисто піклувався про нашу безпеку. Я попрохала рідних не турбуватися, додала, що я сумую за ними. І передала листа покоївці.
Наступний день після атаки минув без пригод. Я збиралася спуститися до Жіночої зали та зайнятися рятуванням репутації Максона в очах інших дівчат, але, заставши Люсі у такому тривожному стані, вирішила залишитися у своїй кімнаті.
Я не знала, чим займалися три мої покоївки, коли мене не було, але за моєї присутності ми грали в карти та трохи пліткували.
Таким чином я дізналася, що за кожною десяткою людей, які на очах у палаці, стоїть ще сотня, якщо не більше, інших, нікому не помітних. Про кухарів та праль я не знала, але існували люди, чиєю єдиною роботою було миття вікон. Щоб вилизати усі вікна у палаці, команді мийників потрібен був цілий тиждень, під кінець якого вікна, що їх вимили першими, вже встигали забруднитися, і їх потрібно було чистити знову. Крім того, у палаці були ювеліри, які виготовляли прикраси для королівської родини та подарунки для гостей, і цілі команди швачок та закупників, завдяки яким королівська родина, а тепер вже і ми, одягалися дуже вишукано.
Дізналася я і про інші речі. Про охоронців, яких мої служниці вважали найсимпатичнішими, та про гидотну нову форму, в яку економка змушує служниць вбиратися на свята. Що дехто з мешканців палацу робив ставки, яка з Обраних дівчат переможе, і що я входила у першу десятку. Про те, що малюк однієї з кухарок безнадійно хворий. Коли Ен розповідала про це, на її очах з’явилися сльози. Нещасна дівчина була її близькою подругою, а дитинка була для них із чоловіком довгоочікуваною.
Я слухала базікання служниць, часом беручи участь у розмові, та думала про те, що внизу навряд чи цікавіше, і я рада їхньому товариству. А також веселій та спокійній атмосфері у кімнаті.
День минув так приємно, що наступного я теж вирішила не виходити з кімнати. Ми відчинили двері у коридор та на балкон таким чином, щоб теплий вітерець пробирався досередини та обдував нас. Люсі він насправді підбадьорював, але я запитала себе, наскільки часто їй доводилося перебувати на свіжому повітрі.
Ен щось промовила про те, що мені пасує сидіти з ними, грати у карти, відчинивши всі двері, але майже одразу змінила тему. Вона швидко зрозуміла, що не варто намагатися робити з мене леді, якою, судячи з усього, мене очікували побачити.
Партія в карти була у самому розпалі, коли я випадково помітила у дверях чийсь силует. На порозі стояв Максон, а вигляд він мав по-справжньому здивований. Коли наші погляди зустрілися, в його очах можна було чітко прочитати запитання: чим я тут займаюся? Я посміхнулася, підвелася і підійшла до нього.
«О господи!» — пробурмотіла Ен, коли усвідомила, що у дверях стоїть принц.
Вона швидко кинула карти у кошик для шиття та схопилася.
«Леді», — промовив Максон.
«Ваша світлосте, — Ен зробила кніксен. — Така честь для нас, сер».
«І для мене також», — з усмішкою відповів він.
Дівчата перезирнулися вочевидь потішені. Якийсь час всі мовчали, не дуже розуміючи, що робити.
«Ми саме збиралися йти», — раптом вигукнула Мері.
«Так, так, — додала Люсі, — ми саме збиралися... е-е..», — вона подивилася на Ен, шукаючи в неї підтримки.
«Ми планували закінчити сукню, яку леді Америка одягне у п’ятницю», — закінчила Ен.
«Точно, — погодилася Мері. — Залишилося всього два дні».
Вони обійшли нас широким колом і рушили до виходу. На всіх трьох обличчях сяяли посмішки.
«Не можу відривати вас від роботи», — промовив Максон, проводжаючи служниць поглядом. Їхня поведінка його спантеличила.
Опинившись у коридорі, всі троє зробили такий-сякий кніксен і швиденько побігли геть. Ледь вони повернули за ріг, як з коридору почулося хихикання Люсі, а потім суворе шикання Ен.
«Ну й компанія», — похитав головою Максон, увійшов до кімнати і почав роздивлятися все навколо.
«Вони тримають мене в лещатах», — з посмішкою промовила я.
«Ти їм вочевидь подобаєшся. Так рідко трапляється. — Він припинив роздивлятися мою кімнату та сконцентрувався на мені. — А я по-іншому уявляв твоє мешкання».
Я розвела руками: «Це не зовсім моя кімната. Насправді вона належить тобі, а я лише тимчасово зайняла її».
Максон скривився: «Тобі ж, напевно, сказали, що ти можеш тут все змінити на власний смак. Поставити інше ліжко, перефарбувати стіни».
«Шар фарби на стінах не зробить все це моїм, — знизала я плечима. — Такі дівчата, як я, не мешкають в апартаментах з мармуровою підлогою», — пожартувала я.
Максон посміхнувся: «А як виглядає твоя кімната вдома?»
«Е-е... Слухай-но, а навіщо ти взагалі сюди пройшов?» — ухилилася я від відповіді.
«А! В мене виникла одна ідея».
«Яка?»
«Ну, — почав він, так само ходячи по кімнаті. — Я подумав, якщо так склалося, що в нас із тобою не такі стосунки, як з рештою дівчат, нам, мабуть, потрібен альтернативний спосіб зв’язку. — Він зупинився перед дзеркалом і став вивчати фотографії моїх рідних. — Твоя молодша сестра дуже на тебе схожа», — зауважив він здивовано.
Я підійшла ближче: «Нам увесь час про це говорять. Так що ти сказав про спосіб зв’язку?»
Максон залишив у спокої фотографії та попрямував до піаніно у дальньому кутку кімнати.