«Оскільки ти вирішила допомагати мені як друг, — він багатозначно подивився на мене, — мабуть, нам не варто покладатися на традиційні записки, які ми передаємо покоївками, та офіційні побачення. Я думав про щось більш неофіційне. — Він узяв з поверхні інструмента ноти. — Ти привезла їх з собою?»
«Ні, вони були тут. Все, що мені захочеться зіграти, я граю по пам’яті».
«Це вражає», — Максон повів бровами.
Він рушив до мене, очевидно, не збираючись продовжувати пояснення.
«Чи не міг би ти не втручатися не в свою справу та закінчити думку?»
«Гаразд, — зітхнув Максон. — Я дійшов висновку, що ми могли б використовувати якийсь умовний знак чи щось на кшталт такого, певний сигнал, який ми можемо дати один одному, коли нам треба буде поспілкуватися, але таким чином, щоб ніхто, крім нас, про це не здогадався. Ну, наприклад, як щодо потерти під носом?» — Він туди-сюди провів пальцем над верхньою губою.
«Це виглядає так, ніби в тебе нежить. Не дуже привабливо».
Він поглянув на мене дещо здивовано та кивнув.
«Чудово. Тоді, може, просто провести долонею по волоссю?»
Я одразу ж заперечливо похитала головою: «В моєму волоссі практично завжди чимало шпильок. У зачіску пальці аж ніяк не встромиш. До того ж, якщо раптом ти будеш у короні, ти просто скинеш її з голови».
«Так, це я не врахував. Хм. — Він знову рушив далі кімнатою, продовжуючи свої роздуми вголос, зупинився біля тумбочки біля узголів’я мого ліжка. — А як тобі ідея смикнути себе за вухо?»
Я швидко подумала: «Мені подобається. Це досить просто, щоб ніхто не звернув уваги, але не настільки звичайний жест, щоб сплутати його з іншим. Так, нехай це і буде нашим умовним знаком».
Максон був занурений у якісь роздуми, але повернувся до мене і посміхнувся:
«Дуже добре, що ти погодилася. Коли наступного разу тобі треба буде мене побачити, потягни себе за вухо, і я прийду як тільки зможу. Скоріше за все після вечері», — закінчив він, знизуючи плечима.
Перш ніж я встигла запитати, що ми будемо робити, якщо за вухо потягне він, Максон подивився на мою склянку.
«А це що за штука така?»
Я зітхнула: «Боюся, це неможливо пояснити».
Настала перша п’ятниця, а з нею і наш дебют у «Новинах Іллеа». Участь у програмі була обов’язковою, але цього тижня від нас вимагали лише бути присутніми у кадрі. Враховуючи різницю у часі, ми мали з’явитися о п’ятій вечора, відсидіти годину та піти на вечерю.
Ен, Мері та Люсі одягали мене особливо ретельно. Цього разу сукня була темно-синя з фіолетовим полиском. Вона обтягувала стегна та спадала плавними атласними хвилями позаду. Мені просто не вірилося, що я торкаюся до чогось настільки чудового. Одним за одним служниці застебнули всі ґудзики на спині, потім закололи волосся шпильками з перлинами. Вбрання доповнили малесенькі сережки з перлинками і намисто з дуже тонкої дротини і порозкидуваними по ньому перлинками, які, здавалося, літали у повітрі біля шиї. На цьому наші приготування було завершено.
Я подивилася у дзеркало. Це все ще була я. Такою гарною мені ще не доводилося себе бачити, але із дзеркала на мене дивилася саме я. Відтоді, як моє ім’я пролунало з екрана телевізора, мені не давав спокою острах, що з мене зроблять щось невпізнанне, обвішане коштовностями та замальоване товстим шаром гриму у такій мірі, що потім протягом тижнів треба буде змивати з себе все це. Але на даний момент я все ще залишалася Америкою.
І, як це завжди траплялося зі мною, я помітила, що спітніла, доки йшла з кімнати до приміщення, яке використовувалося для запису королівських звернень. Нам треба було з’явитися за десять хвилин. Для мене це означало бути через п’ятнадцять. А для дівчат на кшталт Селести — скоріш, за три. Отже, наше прибуття до студії дещо розтягнулося.
Всюди снувало багато людей, які були зайняті останніми приготуваннями до зйомок. На сцені у декілька ярусів встановили сидіння для Обраних. Члени ради, яких легко можна було впізнати через багаторічну появу їх в ефірі «Новин», були вже тут, вивчали свої записи та поправляли краватки. Декілька учасниць чепурилися біля дзеркал та обсмикували свої екстравагантні сукні. Всюди кипіла бурхлива діяльність.
Я подивилася навколо та стала свідком декількох миттєвостей з життя Максона. Його мати, прекрасна королева Емберлі, прибрала пасмо, яке впало йому на лоба. Принц обсмикнув піджак та щось сказав їй. Вона підбадьорливо йому кивнула, а він посміхнувся у відповідь. Я б спостерігала за ними і далі, якби не з’явилася Сильвія, щоб відвести мене на місце.
«Проходьте нагору, леді Америко, — сказала вона. — Можете сісти, де захочете. Перший ряд вже зайнятий». — Усе це вона промовила із співчуттям у голосі, ніби була впевнена, що для мене її слова — погана новина.
«Ой, дякую!» — зраділа я і задоволена пішла нагору.
Підніматися вузькими східцями у вузькій сукні та босоніжках на високих підборах, які складалися з одних лише ремінців, було не надто зручно. Невже обов’язково їх взувати? Все одно під довгою сукнею мої ноги ніхто не бачить. Однак я впоралася. У студію зайшла Марлі. Побачивши мене, вона помахала рукою і попрямувала до мене. Те що вона вирішила сісти поряд зі мною, а не зайняти місце у другому ряду, означало для мене дуже багато. Вона вміла бути вірною. З неї має вийти відмінна королева.
Вона була одягнена у жовту сукню. Разом з білявим волоссям та засмаглою шкірою здавалося, що Марлі вся сяє.
«Марлі, яка сукня! Ти виглядаєш фантастично!»
«О, дякую, — вона трохи почервоніла. — Я боялася, що буде занадто».
«Зовсім ні! Повір мені, вона пречудово виглядає».
«Я хотіла порозмовляти з тобою, але ти все не з’являлася. Можливо, завтра вийде?» — пошепки запитала вона.
«Звісно. У Жіночій залі, так? Завтра саме субота», — також ледь чутно відповіла я.
«Домовились».
Емі, яка сиділа перед нами, повернулася до нас: «Мені здається, що моя зачіска зараз розвалиться. Дівчата, ви не могли б подивитися?»
Без жодного слова Марлі запустила тонкі пальці у кучері Емі, перевіряючи, як тримаються шпильки.
«Так краще?»
«Так, дякую», — зітхнула Емі.
«Америко, в мене на зубах немає помади?» — запитала Зої.
Я повернулася ліворуч та побачила її широку посмішку, крізь яку виглядали усі тридцять два бездоганно білі зуба.
«Ні, все у повному порядку», — запевнила я її, краєчком ока помітивши, як Марлі закивала на підтвердження моїх слів.
«Дякую. Як йому вдається залишатися таким спокійним?» — Зої вказала на Максона, який про щось розмовляв із членом знімальної групи.
Вона нахилилася вперед таким чином, що голова опинилася між колінами, та почала глибоко дихати, намагаючись приборкати хвилювання.
Ми з Марлі подивилися одна на одну з широко відкритими від подиву очима, щосили стримуючись, щоб не засміятися. Дивитися на Зої було нелегко, то ми стали роздивлятися, у що були одягнені інші дівчата. На деяких дівчатах були сукні вишуканих червоних та яскравих зелених відтінків, а ось у синьому не було нікого, окрім мене. Зате Олівія вирядилася в помаранчеве. Я, звісно, не експерт у моді, але ми з Марлі погодилися: прикро, що ніхто не відрадив її від такого вбрання. Шкіра в неї мала вигляд дещо зеленкуватий.
За дві хвилини до того як увімкнули камери, до нас дійшло, що зелена вона не через сукню. Вона шумно вивергла вміст свого шлунка у найближчий сміттєвий бак і впала на підлогу. Поряд із нею миттєво з’явилася Сильвія. З чола Олівії витерли піт і пересадили її на останній ряд з невеликою ємністю біля ніг, на всякий випадок.
Прямо перед нею сиділа Баріель. Зі свого місця я не чула, що вона прошепотіла бідоласі, але, судячи з виразу обличчя, вона готова буде прибити Олівію, якщо тій знову стане зле.
Я подумала, що Максон обов’язково мусив звернути увагу на цю маленьку подію, і підвела голову, щоб подивитися, чи він відреагував якось, чи ні. Однак його погляд концентрувався не на Олівії, а на мені. Швидко, так швидко, що будь-яка стороння людина вирішила б, що принц просто почухався, Максон підняв руку та потягнув себе за мочку вуха. Я повторила його жест, і ми обидва відвернулися.