«Візьми накидку. На вулиці прохолодно».
Ми пішли коридором. У мозку ще крутився відгомін нещодавніх думок, а Максон — це вже мені було відомо — не досить добре володів талантом розпочинати бесіду. Врешті я практично одразу ж взяла його під руку. Хоч тут зрозуміло, що треба робити.
«Якщо ти проти, щоб біля тебе весь час були покоївки, я поставлю перед твоїми дверима охоронця».
«Ні в якому разі! Мені не потрібна нянька!»
«Він буде ззовні, — пирхнув принц. — Ти навіть не здогадаєшся про його присутність».
«А ось і здогадаюсь, — поскаржилася я. — Я відчую, що він там».
Максон удавано тяжко зітхнув. Я була так захоплена суперечкою, що не почула шепотіння, поки його джерело не опинилося практично перед нами. Селеста, Тайні та Еміка прямували просто повз нас до своїх кімнат.
«Леді», — вимовив Максон і злегка кивнув.
Мабуть, безглуздо було розраховувати на те, що нас ніхто не побачить. Мої щоки запалали, хоча незрозуміло, через що.
Дівчата зробили кніксен і пішли. Я обернулася на них. Вигляд у Тайні та Еміки був заінтригований. За декілька хвилин про побачення знатимуть абсолютно всі. Завтра обов’язково замордують запитаннями. Селеста дивилася не мене як на ворога. Вона, певно, вважала, що я її особисто образила.
Я відвернулася та вимовила перше, що мені спало на думку:
«Я ж тобі казала, що дівчата, які дуже нервували під час атаки, змінять свою точку зору і не поїдуть звідси».
Я не знала, хто саме просився додому, але ходили плітки, що серед них була і Тайні. Вона тоді знепритомніла. Балакали ще про Баріель, але я знала, що це брехня. Позбавити її шансу отримати корону можливо тільки вбивши її.
«Не уявляєш, яке це полегшення».
Його слова здалися мені щирими.
Я не одразу зрозуміла, що відповісти, оскільки очікувала не на таку відповідь, до того ж я була сконцентрована на думці, щоб не впасти. Надто складно йти сходами на підборах. Що ж, якщо я спіткнуся, він принаймні не дасть мені впасти.
«На мій погляд, в такому сенсі це все виявилося б досить доречно, — промовила я, коли ми дійшли до першого поверху та до мене повернулася впевненість у собі. — Тобто, я вважаю, що дуже складно обрати одну єдину дівчину з такої кількості учасниць. Хіба тобі самому не буде легше, якщо хтось поїде звідси через певні обставини?»
«Мабуть, так воно і має бути, — знизав плечима Максон. — Але чомусь насправді все виявляється навпаки, будь певна», — із сумом у голосі зізнався принц. — «Доброго вечора, панове», — привітався він з охоронцями, які миттєво відчинили перед ним двері до саду.
Мабуть, варто прийняти пропозицію принца, нехай він скаже їм, що я обожнюю гуляти. Думка в будь-який момент вибратися з палацу видалася мені привабливою.
«Не розумію», — промовила я, коли ми вже підходили до лавки — нашої лавки — і сіли обличчям до яскраво освітленого палацу. Так було легше розмовляти.
Максон запнувся, ніби не міг вирішити, чи варто мені про це розповідати, чи ні, а потім набрав повітря у груди і почав говорити:
«Можливо, я тішу себе, вважаючи, що заради мене варто ризикувати. Ні, я, звісно, не хочу когось наразити на небезпеку! Я не зовсім точно висловив свою думку. Просто... не знаю. Невже ти не бачиш, чим ризикую я?»
«Е-е... ні. Поряд із тобою родичі, які готові порадити тобі щось варте, а ми всі підлаштовуємо своє життя під твій розклад. Твоє життя залишилося таким же, як і було, а наше життя в один момент змінилося. Які в тебе проблеми?»
Максон був приголомшений.
«Америко, можливо, мої рідні й поряд зі мною, але уяви, як незручно ти себе відчувала б, якби твої батьки спостерігали за твоїми спробами піти на побачення вперше у житті. І не тільки вони, а й уся країна! Але гірше за все, що це нормальним побаченням не можна назвати!
Що ж стосується того, що ви підлаштовуєтеся під мій розклад... Коли я не з вами, я розробляю військові операції, приймаю закони, перекроюю бюджети... І все це я роблю сам, доки батько спостерігає над тим, як я роблю помилки, оскільки в мене немає його досвіду. А коли я неминуче все ж помиляюся, він виправляє все, що було зроблено неправильно. І весь цей час, доки я намагаюся цим займатися, мої думки зайняті лише вами — дівчатами. Така кількість мене одразу й тішить, і лякає. — Він увесь час плескав у долоні та кошлатив волосся. Я ніколи ще не бачила, щоб він так багато жестикулював. — Іти вважаєш, що моє життя не змінюється? Як думаєш, які в мене шанси знайти серед вас свою половинку? Так, я буду вважати, що мені пощастило, якщо я зустріну когось, хто здатен стати моєю супутницею життя до кінця наших днів. А раптом я вже відправив її додому, тому що не вловив жодного магічного спалаху, який мав начебто між нами промайнути? А раптом вона покине мене через найменший натяк на небезпеку? А раптом я взагалі нікого не знайду? Що я тоді робитиму?»
Він починав свою промову дуже гнівно та запально, але в кінці його тиради запитання вже не були риторичними. Принц насправді не знав, як бути, якщо серед нас не знайдеться жодної, хоча б віддалено схожої на ту, яку б він зміг покохати. Загалом, найбільше Максона турбувало інше — вірогідність того, що жодна з дівчат не покохає його.
«Я вважаю, що ти знайдеш свою половинку тут».
«Справді?» — з надією в голосі запитав він.
«Абсолютно. — Я поклала йому руку на плече. Здавалося, цей дотик його підбадьорив. Цікаво, чи часто до нього взагалі хтось торкався? — Якщо твоє життя, як ти кажеш, повністю змінилося, — твоя наречена десь поблизу. Можу сказати з власного досвіду, справжнє кохання зазвичай трапляється, коли ти менш за все на нього очікуєш». — Я ледь посміхнулася.
Здавалося, він зрадів моїм словам. І мене саму вони втішили, тому що я в них вірила. І якщо мені судилося бути поряд із своєю половинкою, то краще, що я могла зробити, це допомогти Максонові зустріти свою.
«Я дуже сподіваюся, що ви з Марлі знайдете спільну мову. Вона неймовірно красива».
Максон здивовано поморщився: «Схоже на те».
«Що не так? Хіба погано бути красивою?»
«Ні-ні, все так, — він не став удаватися до деталей. — Що ти там увесь час виглядаєш?» — несподівано запитав він.
«Що?»
«Ти постійно переводиш погляд з місця на місце. Ніби й слухаєш мене, але таке враження, ніби одночасно щось шукаєш».
А він мав рацію. Протягом всієї його промови я мимоволі озиралася навколо, дивилася на сад, вікна, навіть вартові башти. Я повільно, але впевнено перетворювалася на параноїка.
«Люди... Камери...» — Я похитала головою, вдивляючись у темряву.
«Ми тут на самоті. Тільки біля входу є охоронець».
Максон махнув у бік самотнього силуету на фоні вогнів палацу. Він був правий, ніхто за нами не стежив. І у вікнах горіло світло, але нікого не було видно. Я й сама дійшла такого висновку, але отримати від нього підтвердження було приємніше.
«Тобі не подобається бути у всіх на очах?» — запитав він.
«Не дуже. Я віддаю перевагу тому, щоб бути непомітною. Я до цього звикла, розумієш?»
Палець ковзав складним візерунком, який прикрашав кам’яну плиту піді мною. У ту мить чомусь мені не хотілося зустрічатися поглядом з принцом.
«Ти будеш змушена до цього звикнути. Навіть коли поїдеш звідси, ти все одно залишишся у центрі уваги. Мати досі спілкується з деякими жінками, які брали участь у Відборі. Їх усіх вважають важливими персонами. Досі».
«Просто чудово! — простогнала я. — Це саме те, на що я більш за все очікую вдома».
Обличчя Максона виглядало винуватим. Ось і чергове нагадування про те, чого мені коштував цей безглуздий конкурс та як змінився мій світ.
Хоча не варто все перекидати на Максона. Він був такою самою жертвою, як і ми самі, хоч і в дещо іншому сенсі. Я зітхнула й знову поглянула на нього. На його обличчі була написана рішучість.
«Америко, чи можна поставити тобі одне особисте запитання?»
«Можливо», — невпевнено відповіла я.
Він сумно посміхнувся:
«Просто... Загалом, я бачу, що тобі тут зовсім не подобається. Тобі не подобаються тутешні правила, змагання, одяг і... А от їжа тобі подобається, — він посміхнувся. Я теж. — Ти сумуєш за рідними. І, підозрюю, не тільки за ними. Всі почуття написані на твоєму обличчі великими літерами».