«Так, — я закотила очі. — Я знаю».
«Але ти все одно терпиш та страждаєш від нудьги за домом, замість того щоб повернутися. Чому?»
Я відчула клубок, що піднімався горлом, і ковтнула.
«Я не страждаю... І ти знаєш чому».
«Часом ти маєш зовсім нормальний вигляд. Я бачу, як ти посміхаєшся, коли розмовляєш з іншими дівчатами, але виглядаєш дуже радісною під час їжі. Що є, то є. А от в інший час ти видаєшся якоюсь засмученою. Може, розкажеш?»
«Це просто чергова історія про нещасливе кохання. Нічого цікавого. Повір мені». Будь ласка, не змушуй мене. Я не хочу плакати.
«На краще чи гірше, я хотів би послухати ще одну історію про справжнє кохання, крім історії моїх батьків. Історію, яка трапилася поза цими стінами, цими правилами чи ієрархією. Будь ласка».
Правда полягала у тому, що я оберігала цю таємницю так довго, що навіть подумати не могла, щоб комусь про неї розповісти. Боляче навіть згадувати Аспена. Максон устиг стати моїм другом. Він був таким добрим зі мною. А ще він завжди залишався дуже щирим.
«Так, у нашому світі, — я кивнула у бік безкінечної стіни, — касти піклуються одна про одну. Часом. Наприклад, поміж клієнтів мого батька є три родини, кожна з яких купує в нього хоча б одну картину на рік. А я маю гарних знайомих, які завжди запрошують мене співати на їхніх різдвяних святах. Це наші заступники, розумієш?
Зрештою, ми були кимось на кшталт захисників його родини. Вони Шістки. Коли ми могли дозволити собі найняти когось допомогти по господарству, ми завжди запрошували його матір. Я знала його з самого дитинства, але він був старший, ближчий за віком до мого брата. Вони завжди влаштовували якісь шалені ігри, тож я ухилялася від них.
Старший брат Кота — художник, як і батько. Декілька років тому одну з його металевих скульптур купили за великі гроші. Можливо, ти про нього навіть чув».
Максон про себе вимовив: «Кота Сінгер». За мить потому я побачила по його очах, ніби він щось пригадує.
Я відкинула волосся і взяла себе в руки.
«Ми всі дуже зраділи за Коту. Він довго працював над цією скульптурою. А ми на той час дуже потребували грошей. Але Кота залишив собі майже все. Та робота зробила йому ім’я. Клієнти постійно телефонували йому. Зараз, щоб замовити у нього скульптуру, люди чекають на свою чергу дуже довго, а він ставить дуже високі ціни, тому що він може собі це дозволити. Думаю, слава закрутила йому голову. П’ятірки дуже рідко досягають такої висоти».
Тут наші очі знову зустрілися, і я нагадала собі, що для мене невідомість також залишилася у минулому, хотіла я цього чи ні.
«Зрештою, коли на нього почали сипатися замовлення, Кота вирішив відокремитися від родини. Старша сестра щойно вийшла заміж, і ми втратили її прибуток. Коли Кота став заробляти великі гроші, то теж пішов від нас. Але так не роблять. Не можна ось так зробити — узяти й кинути свою родину. Триматися разом — єдиний спосіб вижити».
Я помітила в Максонових очах нерозуміння: «Він залишив всі гроші собі. Він прагнув з їх допомогою прокласти собі шлях нагору?»
Я кивнула: «Кота взяв собі за мету стати Двійкою. Якби його влаштувало стати Трійкою чи Четвіркою, можна було б заплатити за місце у цій касті та допомогти нам, але він геть збожеволів від ідеї стати Двійкою. Насправді це просто безглуздо. Він живе у великому комфорті, але йому закортіло отримати цей клятий статус. Він не заспокоїться, доки не досягне свого».
Максон похитав головою: «На це може піти все життя».
«Якщо на його надгробку виб’ють цифру два, йому вже буде байдуже».
«Ви з ним вже більше не такі близькі?»
Я зітхнула: «Не зараз. Спочатку я вважала, що неправильно його зрозуміла. Вирішила, що він поїхав від нас, щоб бути незалежним, а не щоб відсторонитися. Коли у Коти з’явилася власна квартира зі студією, я навіть допомагала її облаштовувати. Він звернувся до тієї ж родини Шісток, котру ми завжди кликали. Їхній старший син нічим не був зайнятий, тому з радістю погодився допомогти. Він декілька днів працював у Коти, вилизуючи кожен дюйм».
Я замовкла, пригадуючи все.
«Зрештою, я розпаковувала коробки з речами... І він також. Наші очі зустрілися, і він раптом перестав здаватися мені таким дорослим та невгамовним. Ми давно не бачилися, розумієш? Дитинство вже минуло. Увесь день ми випадково торкалися один до одного, розкладаючи речі по місцях. Він дивився на мене і посміхався. Мені здавалося, що до цього моменту я начебто і не жила. Я просто... збожеволіла від нього».
У мене увірвався голос, сльози, які так довго накопичувалися всередині, з’явилися на очах.
«Ми були сусідами, тож я декілька разів на день виходила з дому на прогулянку в надії побачити його. Коли його мати приходила до нас прибирати, іноді вона брала його із собою. І тоді ми просто дивилися один на одного, адже нічого іншого нам не залишалося. — Я схлипнула. — Він Шістка, я П’ятірка, а закони... І моя мати! Вона б знетямилася від злості. Отже, ніхто не мав знати про це. Незабаром я почала знаходити на своєму вікні приліплені скотчем анонімні записки, в яких писалося, що я дуже красива і співаю, як янгол. Я знала, що вони від нього. Коли мені виповнилося п’ятнадцять, мама влаштувала вечірку. Його родину також запросили. Він підстеріг мене у куточку, простягнув листівку та сказав, щоб я прочитала її, коли нікого поблизу не буде. Коли я змогла це зробити, там не було ні імені, ні привітання. Там лише було написано „Хатинка на дереві. Опівночі“».
Очі Максона розширилися: «Опівночі? Але...»
«Я регулярно порушувала закон Іллеа про комендантську годину».
«Ти могла потрапити до в’язниці», — похитав він головою.
«Тоді мені це здавалося несуттєвим, — знизала я плечима. — У той вечір було таке відчуття, ніби в мене виросли крила. Мені просто не вірилося, що він хоче побути зі мною наодинці. Ввечері я пішла до своєї кімнати і стала чекати біля вікна, поглядаючи на хатинку на дереві на задньому подвір’ї. Біля опівночі я побачила, що хтось заліз до неї. Пам’ятаю, що я на всяк випадок почистила зуби ще раз. Я вискочила у вікно й побігла до хатинки на дереві. Там на мене очікував він. Складно було у це повірити.
Не пам’ятаю, як саме це все почалося, але невдовзі ми освідчилися одне одному у коханні. Ми сміялися і не могли зупинитися від щастя через те, що відчуваємо одне до одного однакові почуття. Тому мені було не до того, щоб турбуватися з приводу порушення комендантської години та брехні батькам. Не турбувало навіть те, що я П’ятірка, а він Шістка. Та про майбутнє я теж не думала. Тому що для мене не було нічого важливішого за те, що він мене кохав.
А він кохав мене, Максоне, він дуже мене кохав».
Сльози лилися. Я обхопила себе руками, відчуваючи відсутність Аспена так гостро, як ніколи раніше. Поки я розповідала, все здалося мені ще реальнішим. В мене не залишилося іншого виходу, як розповісти всю історію до кінця.
«Ми таємно зустрічалися два роки. Ми були щасливі, але його турбувало те, що ми змушені були ховатися, що він не в змозі дати мені те, на що я, на його думку, заслуговую. Коли прийшло запрошення взяти участь у Відборі, він наполіг на тому, щоб я подала заявку».
Максон роззявив рота.
«Я знаю. Це було так безглуздо. Він би ніколи собі не пробачив, якби я не спробувала. А я була абсолютно, абсолютно впевнена, що мене ніколи не оберуть. Ну хто я така?»
Я сплеснула у долоні. Адже, справді, я досі не могла отямитися.
«Від його матері я дізналася, що він заощаджує гроші, щоб одружитися на якійсь невідомій дівчині. Як же я зраділа! Таємно я влаштувала для нього невелику вечерю в надії на те, що зможу його змусити мені освідчитися. Я так чекала на це!
Але коли він побачив, скільки грошей я на нього витратила, він дуже засмутився. Він дуже гордий. Він вважав, що це він мусить піклуватися про мене, а не навпаки. Мабуть, у той момент він зрозумів, що ніколи не зможе цього зробити. Ось він і розлучився зі мною замість того, щоб освідчитися...