Я зітхнула. Частина дівчат походжали приміщенням, щось жуючи та розмовляючи. Більшість, і я з ними, вишикувалися уздовж декорацій, встановлених у Головній залі. Зі стіни звисав величезний золотий гобелен, який тягнувся підлогою, нагадуючи мені чохол для захисту від пилу, яким користувався мій тато вдома. З одного його боку поставили невеликий диванчик, а з іншого — колону. Посередині здіймався герб Іллеа, який був, певно, покликаний внести дух патріотизму у весь цей безглуздий захід. Ми спостерігали за тим, як одна за іншою учасниці йдуть фотографуватися. Дівчата повторювали пошепки, що їм подобається, а що — ні, та що вони робитимуть далі.
Поблискуючи очима, Селеста попрямувала до Максона, і він посміхнувся їй. Наблизившись до нього, вона щось прошепотіла принцові на вухо. Вже й не знаю, що саме вона йому сказала, але Максон зі сміхом закинув голову назад, а потім кивнув, погоджуючись із її маленьким секретом. Мене це зачепило. Як могла людина, яка вочевидь насолоджувалася моїм товариством, нашим з ним спілкуванням, могла з не меншою радістю розмовляти з такою людиною, як вона?
«Так, міс, дивіться у камеру та посміхайтеся, будь ласка», — звелів фотограф, і Селеста миттєво підкорилася.
Вона повернулася до Максона й поклала долоню йому на груди, схилила голову трохи на бік та посміхнулася в камеру. Схоже, вона чудово розуміла, як найбільш привабливо для себе використовувати освітлення та декорації, та кілька разів просила Максона трохи підсунутися ближче чи змінити позу. Там, де інші дівчата навмисно тягнули час, щоб довше побути поряд із принцом, особливо ті, кому досі не поталанило піти з ним на побачення, Селеста, схоже, хотіла продемонструвати свої навички.
Зйомка скінчилася дуже швидко, і фотограф викликав наступну. Я так задивилася, як Селеста торкається пальчиками руки Максона, що служниця змушена була пошепки нагадати мені про чергу.
Я струснула головою та наказала собі зосередитися. Потім підібрала поділ сукні й рушила до Максона. Його погляд перескочив з Селести на мене і, можливо, я собі це нафантазувала, але його обличчя засвітилося.
«Моя люба», — майже проспівав він.
«Ось тільки давай без цього», — попередила я, але він лише хмикнув і простягнув до мене руки.
«Стривай-но. У тебе стрічка з’їхала вбік».
«Нічого дивного».
Ця бісова стрічка була такою важкою, що я відчувала, як вона з кожним кроком перекручується все більше.
«Ну ось, думаю, так буде нормально», — грайливо промовив він.
Я не здавалася. «Ти диви, який ти сьогодні ошатний, виглядаєш, як різдвяна ялинка». — Я тицьнула пальцем у його блискучі медалі на грудях.
Він був у формі, яка дуже нагадувала форму охоронця, але більш елегантній, із золотими наліпками на плечах, а до стегна був прикріплений меч. На мій погляд, це вже було трохи занадто.
«Дивіться у камеру, будь ласка», — гукнув до нас фотограф.
Я підняла голову й побачила не тільки його очі, а й обличчя всіх інших, які слідкували за нами. В мене здали нерви.
Я витерла вологі долоні об сукню й видихнула.
«Заспокойся», — прошепотів Максон.
«Не люблю, коли всі на мене дивляться».
Він притягнув мене щільно до себе і поклав руку мені на талію. Я спробували трохи відсторонитися, але Максон тримав мене міцно.
«Просто дивись на мене так, ніби не можеш протистояти моїй надзвичайній чарівності».
Він спеціально зробив спокусливу фізіономію, а я проти волі розсміялася.
Водночас блиснув спалах, і камера зафіксувала наші обличчя, які дуже природно посміхалися одне до одного.
«Ось бачиш, це не так вже й лячно», — промовив Максон.
«Мабуть».
Протягом декількох наступних хвилин, доки Максон, підпорядковуючись вказівкам оператора, або міцніше притискав мене до себе, або недбало відстороняв, або повертав так, що я опинялася спиною до його грудей, я так і не змогла розслабитися.
«Чудово, — промовив фотограф. — Чи можна зробити ще декілька знімків на канапі?»
Тепер, коли це випробування майже скінчилося, я відчула себе набагато краще й присіла на диванчик поряд із Максоном, прибравши такої вишуканої пози, на яку я тільки була здатна. Залишалося лише сподіватися, що фотографу вдалося схопити момент та зняти мене до того, як на обличчі з’явилася гримаса, інакше на мене очікувала катастрофа.
Краєм ока я помітила, як хтось помахав рукою. Мить потому Максон теж повернувся. Там стояла людина, якій вкрай необхідно було поговорити з принцом. Ймовірно, її бентежила моя присутність.
«Можеш рапортувати у її присутності», — наказав Максон. Вісник підійшов та став перед ним на одне коліно. Максон зітхнув і стомлено опустив голову.
«Вони спалили посіви та вбили біля десятка людей».
«Яка саме частина Мідстона?»
«Західна, сер, неподалік кордону».
Максон повільно кивнув з таким виглядом, ніби намагався укласти ці відомості у себе в голові.
«Що каже батько?»
«Ваша світлосте, він хотів почути вашу точку зору».
Здалося, Максон на мить збентежився, але потім віддав своє розпорядження:
«Сконцентруйте військо на південному сході Соти та уздовж Таммінсу. На південь до Мідстона не варто просуватися, це буде зайва витрата сил та часу. Подивимося, чи зможемо ми їх перехопити».
Чоловік, уклоняючись, підвівся: «Чудово, сер». — І зник так само швидко, як і з’явився.
Я розуміла, що треба повертатися до зйомок, але, схоже, Максон втратив до них будь-яку зацікавленість.
«З тобою все гаразд?» — запитала я.
Він похмуро кивнув: «Просто стільки людей загинуло».
«Можливо, зупинимося?» — запропонувала я.
Він похитав головою, розпрямив плечі та з посмішкою взяв мою руку: «Якщо у цій справі й існують якісь тонкощі, то це вміння видаватися спокійним, коли на серці боляче. Будь ласка, посміхнись, Америко».
Я розпрямилася та сором’язливо посміхнулася у камеру. Фотограф почав знімати. Десь на останніх кадрах Максон міцно стиснув мою руку, і я відповіла йому тим самим. У цю мить я відчула, що між нами існує зв’язок, справжній та глибокий.
«Дуже дякую. Наступна, будь ласка», — вигукнув фотограф.
Ми з Максоном підвелися, але він не одразу відпустив мою руку: «Будь ласка, не кажи нікому. Я розраховую на твою розсудливість».
«Безумовно».
Стукіт підборів, які почулися неподалік, нагадали, що ми не наодинці, але мені хотілося затриматися довше. Він ще раз стиснув мою руку на прощання і відпустив мене. Повертаючись на своє місце, я розмислювала над декількома речами одночасно. По-перше, було дуже приємно, що Максон настільки мені довіряв, що дозволив дізнатися його таємницю. По-друге, я так захопилася, що на мить виникло відчуття, що, окрім нас з ним, навколо нікого немає. Потім я подумала про повстанців та про те, що король зазвичай дуже швидко дізнавався про всі їхні дії, але від мене вимагалося тримати цю новину при собі. Це здавалося нелогічним.
«Джанель, моя люба, — привітав наступну дівчину Максон. Я посміхнулася про себе цьому банальному привітанню. Він притишив голос, але я все одно почула. — Доки я не забув, чи ви вільні сьогодні вдень?»
В мене забурчало в животі. Мабуть, це була така собі пізня реакція на нервовий стрес.
«Певно, вона зробила щось жахливе», — повторювала Емі.
«Та ні, з її слів, на це не було схоже», — заперечила Кріс.
Т’юзді потягнула Кріс за лікоть: «Що, ти кажеш, вона сказала?»
Джанель відіслали додому.
Нам необхідно було зрозуміти, що було підставою для її виключення, тому що Джанель стала першою, кого відсіяли прицільно та не за порушення правил. Вона здійснила неправильний крок, але всі хотіли знати, який саме.
Кріс, чия кімната була навпроти кімнати Джанель, бачила, як та поверталася після побачення, та єдина встигла поспілкуватися з нею, перш ніж вона поїхала. Кріс зітхнула і втретє почала переказувати одну й ту саму історію.
«Вони з Максоном поїхали на полювання, але це і так відомо», — Кріс змахнула рукою, ніби намагалася навести порядок у своїх думках.
Про те, що Джанель йде на побачення з принцом, знали абсолютно всі. Після вчорашньої фотосесії вона повідомила про це всім, хто був готовий слухати.