«Справді?»
Він намагався це сказати невимушено, але так і не зміг приховати свою зацікавленість.
«Ось, курча. Тобі сподобається, я сама готувала».
Знайшовши у темряві маленький пакунок, я віддала його Аспенові, який, треба сказати, не почав кидатися на їжу одразу. Я відкусила яблуко, щоб це насправді виглядало так, ніби я принесла їжу нам обом, але одразу відклала його, щоб Аспен міг доїсти все інше.
Хоча наше власне життя не можна було назвати ситим, родина Аспена ледь не голодувала. І це до того, що заробітки були стабільнішими від наших, платили йому значно менше. На їжу в його родині завжди не вистачало. Він був старшим з семи дітей і з тих самих причин, що і я, якомога раніше почав працювати. Аспен відійшов убік. Свою зовсім маленьку порцію їжі він віддавав братам, сестрам та матері, яка ледь не непритомніла на роботі. Його батько помер три року тому, і нині вся родина майже у всьому залежала від Аспена.
Я із задоволенням дивилася, як Аспен, облизуючи пальці після курчати зі спеціями, заходився їсти хліб. Мені залишалося лише здогадуватися, коли він останнього разу щось їв.
«Ти неймовірно смачно готуєш. Одного чудового дня ти зробиш якогось чоловіка товстим та щасливим», — промовив він, вгризаючись у яблуко.
«Я збираюся зробити товстим та щасливим тебе. Ти ж знаєш».
«О! Товстим!»
Ми разом засміялися, і він став розповідати про те, що нового трапилося в його житті відтоді, коли ми бачились востаннє. Йому доручили зробити якусь офісну роботу для однієї фабрики, і наступного тижня він мав продовжувати. Його мати нарешті знайшла більш-менш постійну роботу прибиральниці в декількох Двійок. Близнята сумують, тому що мати змусила їх залишити заняття у театральному гуртку, який вони відвідували після школи. Таким чином вони могли більше працювати.
«Побачимо, може, мені пощастить знайти якусь роботу по неділях. Вони обожнюють гурток, і я не хочу, щоб вони кидали його», — вимовив він з надією у голосі, ніби насправді розраховував, що це здійсниться.
«Аспен Леджер, навіть не думай! Ти і так працюєш як віл!»
«Ох, Мер, — прошепотів він мені на вухо. По шкірі в мене пробігли мурашки. — Ти ж знаєш Камбер та Селію. Їм необхідно бути серед людей. Вони не можуть увесь час мити чужі підлоги та писати папірці на самоті. Це проти їхньої природи».
«Аспене, це несправедливо, що ти робиш все один. Мені відоме твоє ставлення до сестер, але ти і про себе маєш думати. Якщо ти справді їх любиш, ти мусиш краще піклуватися про того, хто думає про них».
«Мер, не переймайся. Прийде і на нашу вулицю свято. Я не буду займатися цим все життя».
Я була впевнена, що буде. Тому що гроші завжди будуть потрібні його родині.
«Аспене, я знаю, що ти можеш це зробити. Але ти не супергерой. Не треба думати, що ти можеш забезпечити кожного, кого кохаєш. Просто... просто ти не можеш зробити всього».
Ми трохи помовчали. Я дуже сподівалася, що він сприйме мої слова серйозно, зрозуміє, що якщо він не пригальмує, то зламається. Шістки, Сімки та Вісімки нерідко помирали від виснаження. Я не могла думати про це. Я хутчіше притиснулася до його грудей, намагаючись викинути погані думки з голови.
«Америко?»
«Що?» — прошепотіла я.
«Ти братимеш участь у Відборі?»
«Ні! Звісно, що ні! Я не хочу, щоб всі вважали, ніби я в змозі хоч би на мить подумати, що я можу вийти заміж за абсолютно незнайому людину! Я кохаю тебе!» — палко відповіла я.
«Ти хочеш бути Шісткою? Завжди голодною? Постійно перейматися через відсутність грошей?» — запитав він.
В його голосі я відчула біль, але він щиро чекав відповіді від мене. Якщо треба буде обирати між життям у палаці з купою слуг, які готові виконати будь-яке моє бажання, та трикімнатною квартирою разом із Аспеновою родиною, що я оберу?
«Аспене, ми все подолаємо. Ми розумні. Все буде добре».
Дуже хотілося, щоб це було так.
«Мер, ти знаєш, що все буде по-іншому. І мені все одно потрібно буде утримувати родину. Я не належу до тих, хто здатен покинути своїх рідних напризволяще. (Я стисла його в обіймах). — А якщо в нас будуть діти?»
«Коли в нас будуть діти. Ми будемо берегтися. Хто сказав, що в нас обов’язково повинно бути більше, ніж двоє дітей?»
«Ти ж знаєш, що ми цього не вирішуємо!»
Я відчула у голосі Аспена невелике роздратування. Втім, я його не звинувачувала. У багатіїв була можливість регулювати численність своїх родин. Касти від Четвертої та нижче довіряли лише своїй долі. На цю тему ми сперечалися протягом шести місяців, відтоді як почали шукати спосіб бути разом. Питання з дітьми складне. Чим більше дітей в родині, тим більше вільних рук. З іншого боку, тим більше людей треба годувати...
Ми мовчали, не знаючи, що сказати. Аспена з його вибуховим характером часто заносило під час суперечок. Однак останнім часом він вже краще стримував себе і до вибуху не доходило. Саме це він намагався зробити зараз.
Я не хотіла, щоб він турбувався та сумував. Я щиро вважала, що в нас все вийде. Якщо ретельно спланувати те, що спланувати можна, буде простіше справлятися з тим, що спланувати неможливо. Мабуть, я занадто оптимістично дивилася на речі, мабуть, я була занадто закохана, але я насправді вірила, що ми з Аспеном в змозі здолати гори, якщо дуже захотіти.
«Я думаю, що ти мусиш це зробити», — несподівано промовив він.
«Зробити що?»
«Подати заявку на участь у Відборі. Я думаю, ти повинна взяти участь».
Я втупилася у нього: «Ти з глузду з’їхав?»
«Мер, послухай мене. — Його губи майже торкалися мого вуха. Це було нечесно, він не міг не розуміти, що відволікає мене. Його трохи хриплий та повільний голос звучав так, начебто він збирався сказати мені щось романтичне, хоча ніякої романтики в його словах і близько не було.— Якщо у тебе є шанс на краще життя, а ти відмовишся від нього заради мене, я ніколи не пробачу собі цього. Я цього не витримаю».
Я нетерпляче буркнула:
«Що за нісенітниця! Тільки-но уяви, скільки тисяч дівчат подадуть заявки на участь. Мене там навіть не помітять».
«Якщо ти упевнена, що тебе не оберуть, чого ти нервуєшся? — Його долоні стали гладити мої плечі. Коли він так робив, я була безсила сперечатися. — Я хочу, щоб ти подала заявку. Просто спробуй. Якщо тебе оберуть — чудово. А якщо ні, врешті-решт, я не буду сварити себе за те, що через мене ти позбулася шансу вилізти з цього болота».
«Аспене, але я його не кохаю. Він мені навіть не подобається. Я взагалі його не знаю».
«Його ніхто не знає. В принципі, в цьому-то й справа. А що як він тебе зацікавить?»
«Зупинись. Я кохаю тебе».
«А я — тебе. — Він підтвердив свої слова довгим поцілунком. — І якщо ти мене кохаєш, то зробиш це, або я збожеволію від того, що могло б трапитися».
Коли він перевів розмову на себе, у мене не залишилося жодного шансу. Я не могла зробити йому боляче, адже я щосили намагалася полегшити йому життя. Також я не мала сумніву, що мене ніколи не оберуть. Так чому б і насправді не подати цю заявку, щоб урешті всі мені дали спокій?
«Благаю тебе», — промовив він мені у вухо. По шкірі знову пробігли мурашки.
«Добре, — прошепотіла я у відповідь. — Я зроблю це. Але ти повинен знати, що я не прагну стати Принцесою. Все, чого я хочу, це стати твоєю дружиною».
Він погладив моє волосся.
«Ти нею станеш».
Мабуть, це через світло. Скоріше, через його відсутність. Тому що я могла заприсягтися, що на очах в Аспена з’явилися сльози. Йому випало чимало випробувань, але я лише одного разу бачила, як він плакав, — коли його маленького братика відшмагали на площі. Малюк Джеммі поцупив з ятки на ринку якийсь фрукт. За такий вчинок на дорослого чекав би швидкий суд, а потім, залежно від коштовності вкраденого, тюремне ув’язнення або смертна кара. Джеммі було лише дев’ять, отже, його просто відшмагали. У його матері не було грошей, щоб відвести хлопця до нормального лікаря, і в результаті на дитячій спині залишилися жахливі рубці. Тієї ночі я несла варту біля вікна, щоб не пропустити, якщо Аспен вирішить прокрастися у нашу хатинку на дереві. Коли він з’явився, я пішла слідом за ним. Він цілу годину плакав у моїх обіймах, повторюючи, що якби він більше працював, Джеммі не був би вимушений піти на крадіжку. Несправедливо, що Джеммі постраждав через нього, через його нікчемність.