«Зазвичай ми гуляємо в саду. Він знає, що мені подобається бути на свіжому повітрі. А ще ми розмовляємо».
Порівнюючи з тим, про що розповідали інші учасниці, це пролунало доволі жалюгідно. Відвідування театру, виїзди на полювання, прогулянки на конях — їм було чим похвалитися.
Проте до мене раптом дійшло, чому він протягом всього останнього тижня зустрічався з різними дівчатами декілька разів на день. Їм треба було про щось розповісти Гаврилові, отже, він мав зробити так, щоб у них залишилися хоч якісь враження. Дивно, звісно, що він не поділився цим зі мною, але принаймні я зрозуміла, чому він був відсутній.
«Отже, у висновку, між вами доволі дружні стосунки. Тож у палаці вам найбільше сподобався сад, чи не так?»
Я посміхнулася: «Можливо. Але я повинна сказати, що страви тут чудові, отже...»
Гаврил знову розсміявся: «Ви ж єдина П’ятірка, яка не вибула зі змагання, так? Як ви вважаєте, чи зменшує це ваші шанси стати принцесою?»
«Ні!» — вигукнула я не замислюючись.
«Отакої! Оце я розумію бойовий настрій! — Гаврил, схоже, був задоволений, тому що йому вдалося отримати таку емоційну відповідь. — То ви вважаєте, що вам вдасться перемогти решту інших? Дійти до самого кінця?»
Я добре подумала.
«Ні-Ні. Справа не в цьому. Я не вважаю, що я у чомусь краща від інших дівчат, вони всі неперевершені. Просто... просто я не думаю, що Максон здатен позбавити когось участі у змаганні, зважаючи лише на касту».
Всі гуртом ахнули. Я прокрутила в голові власні думки. На те, щоб зрозуміти, де я зробила помилку, знадобилася приблизно хвилина: я назвала принца Максоном. Згадувати його ім’я під час розмови з подружками за зачиненими дверима — то одна справа, але промовити його ім’я без титулу «принц» на публіці — неймовірне нахабство. А я ляпнула це в прямому ефірі.
Я поглянула на Максона, чи не сердиться він. На його обличчі сяяла спокійна усмішка. Начебто він і не обурився... але мені стало соромно. Щоки запалали.
«Отже, ви встигли по-справжньому пізнати нашого принца. То чи не могли б ви розповісти, що думаєте про Максона?» — Гаврил зробив наголос на імені.
Я сформулювала декілька відповідей, поки чекала на свою чергу. І зараз я збиралася пожартувати про його сміх чи ласкаве прізвисько, яким називатиме його дружина. Єдиним способом врятувати ситуацію здавалося перевести все на жарт. Я підвела голову, маючи намір озвучити одну із своїх заготовок, але побачила обличчя Максона.
Йому справді було важливо це знати.
І я зрозуміла, що не можу висміяти його, адже мені подаровано шанс сказати йому те, що я думаю про нього зараз, коли він став моїм другом. Я не можу сміятися з людини, яка врятувала мене від повернення додому із розбитим серцем. Яка посилала тістечка коробками моїм рідним, яка одразу ж мчала до мене, варто було лише покликати, у тривозі, чи не сталося чогось раптом.
Лише місяць тому я дивилася на нього по телевізору як на пихатого, нудного парубка. Здавалося неможливим, що він може покохати кого-небудь. І хоча він зовсім не був схожий на людину, яку я кохала сама, але він вартий того, щоб у його житті з’явилася та, яку він покохає.
«Максон Шрив — втілення всього найкращого. З нього вийде видатний король. Він дозволяє дівчатам, яким належить носити сукні, одягати джинси і не сердиться, коли ті, хто його не знають, несправедливо роблять з нього стереотип, — я подивилася на Гаврила пронизливим поглядом, і він посміхнувся. Максон у нього поза спиною був заінтригований. — Тій, кого він обере, дуже пощастить. І яким би не було закінчення цього змагання для мене самої, я матиму за честь бути його підданою».
Я побачила, як Максон ковтнув, і опустила очі.
«Америко Сінгер, дякую вам, — Гаврил потиснув мені руку. — А тепер звернімося до міс Талулі Бел».
Я не почула жодного слова з того, про що говорили інші дівчата, хоча й дивилася лише на сцену. Інтерв’ю вийшло більш особистим, ніж я розраховувала. Я не могла змусити себе подивитися на Максона. Замість цього я сиділа, знову і знову прокручуючи у голові свої власні слова.
Коли у двері постукали, було біля десятої години вечора. Я відчинила їх, і Максон закотив очі.
«Все-таки тобі слід було залишити біля себе когось із покоївок».
«Максоне! О, пробач, будь ласка. Я не хотіла так тебе називати перед всіма. Недобре вийшло».
«Ти думаєш, я серджуся на тебе? — Він увійшов до кімнати й зачинив за собою двері. — Америко, ти називаєш мене моїм ім’ям так часто, що рано чи пізно мала проколотися. Звісно, я б хотів, щоб це трапилося у більш приватній атмосфері, — він хитро посміхнувся, — але я зовсім не обурююсь».
«Чесно?»
«Чесно».
«Хух! Я відчувала себе такою ідіоткою! В мене в голові не вкладається, що ти змусив мене відкрити всю цю історію!» — я жартівливо штовхнула його у бік.
«Ну що ти! Це була найкраща частина вечора! Мати дуже сміялася. В її часи дівчата поводилися навіть ще стриманіше, ніж Тайні, а ти взяла й обізвала мене пустоголовим... Мати була у захваті».
Чудово. Тепер ще й королева вважатиме мене вискочкою. Ми вийшли на балкон. Теплий вітерець доносив до нас аромат тисяч квітів із саду. У небі висів повний місяць, освітлюючи обличчя Максона примарним світлом.
«Що ж, я рада, що ви повеселилися», — я торкнулася пальцями поручнів.
Максон підтягнувся на руках і сів на край балкона.
«З тобою ніколи не сумуватимеш. Могла б і звикнути до такої реакції».
Хм. Звучить так, ніби він намагався мене розсмішити.
«Слухай... щодо того, що ти сказала...» — почав він нерішуче.
«Про що саме? Про те, як я тебе назвала? Чи як я сварилася з мамою? Чи про те, що моя головна мотивація — це їжа?» — я зобразила гримасу.
Він розсміявся: «Про те, що я гарний...»
«A-а... А що з цим не так?»
Ці декілька висловів раптом збентежили мене напрочуд більше, ніж усе інше, про що я там наговорила. Я опустила очі і стала перебирати пальцями сукню.
«Дякую за те, що ти намагаєшся створити враження того, що все по-справжньому, але зовсім не обов’язково заходити так далеко».
Я підвела голову. Як він міг про таке подумати?!
«Максоне, це все не заради шоу. Якщо б мене попросили чесно озвучити мою точку зору про тебе ще місяць тому, моя відповідь була б зовсім іншою. Але тепер я знаю тебе і не збираюся забирати назад жодного слова, тому що ти саме такий, який є. І навіть ще краще».
Він промовчав, але його очі посміхалися.
«Дякую».
«Будь ласка».
Максон відкашлявся: «Йому теж пощастить».
Він спустився зі свого імпровізованого сидіння і перейшов на мій бік балкона.
«Кому?»
«Твоєму приятелю. Коли він опам’ятається і попросить тебе повернутися», — звичайним тоном промовив Максон.
Я сумно посміхнулася. Це навряд чи.
«Він більше не мій приятель. І доволі однозначно дав мені зрозуміти, що я для нього залишилася у минулому».
Натяк надії у голосі почула навіть я сама.
«Не може такого бути. Він вже мав побачити тебе по телевізору та закохатися наново. Хоча, як на мене, цей гад все одно тебе не заслуговує. — Все це він вимовив таким нудним тоном, ніби на очах Максона таке відбувалося доволі часто. — До речі, — промовив він трохи голосніше, — якщо ти не хочеш, щоб я насправді в тебе закохався, припини бути такою красивою. Треба буде завтра наказати твоїм покоївкам знайти для тебе якийсь мішок з-під картоплі».
«Досить говорити дурниці», — я штовхнула його у плече.
«Я серйозно. Ти надто гарна. Коли ти поїдеш звідси, нам доведеться виділити тобі охорону за державний кошт. Інакше тобі, бідолашці, не вижити», — промовив він з умисним жалем.
«Це мені не під силу, — перебільшено зітхнула я. — Я ж не винна, що народилася досконалою». — І помахала долонею, ніби для мене це було вкрай виснажливо.
«Гадаю, ти в цьому не винна».
Я розсміялася. До мене не одразу дійшло, що Максон геть не жартував.
Доки я замріяно дивилася у сад, боковим зором помітила, що погляд Максона застиг на мені. Його обличчя раптом опинилося майже впритул біля мого. А коли я повернула голову, щоб запитати, на що це він так задивився, то із здивуванням зрозуміла, що він стоїть так близько, що може мене поцілувати.