«Принце Максоне!»
Ми озирнулися. Неподалік від нас стояли Селеста і королева Свендвею. Селесті напевно ж хотілося, щоб під час цієї розмови поряд із нею був Максон. Вона помахала йому рукою, запрошуючи приєднатися до них.
«Давай, біжи», — роздратовано промовила я.
Максон подивився на мене. Вираз його обличчя нагадав мені, що такими є умови договору. Я змушена ділитися.
«Обережніше із Селестою». — Я швидко присіла й пішла геть.
Прямуючи до палацу, я наштовхнулася на Марлі, яка сиділа на самоті. Мені зараз не хотілося спілкуватися навіть з нею, але я помітила, що вона влаштувалася на лавці неподалік від чорної стіни палацу, на самому сонці. Окрім мовчазного молодого охоронця, який стояв струнко за декілька кроків від неї, поблизу нікого не було.
«Марлі, ти що? Давай скоріше у тінь, бо згориш!»
Вона ввічливо посміхнулася у відповідь: «Мені і тут непогано».
«Ні, справді, — я потягнула її за руку. — Ти й сама не помітиш, як будеш геть червоною. Ну ж бо...»
Марлі висмикнула руку і коротко відповіла: «Я хочу залишитися тут, Америко. Мені тут краще».
На її обличчі промайнуло напруження, яке вона намагалася приховати. Я була впевнена, що вона засмучена не через мене, але щось було не так.
«Добре. Тільки ти не сиди на сонці занадто довго, гаразд? Опіки — це дуже боляче», — промовила я, намагаючись приховати невдоволення, і рушила своєю дорогою.
Опинившись всередині палацу, я вирішила піти до Жіночої зали. Нам не можна було бути відсутніми занадто довго, а там принаймні нікого не повинно бути. Однак, увійшовши, я помітила біля вікна Адель, яка спостерігала за тим, що відбувається іззовні. Коли я увійшла, вона повернулася до мене із посмішкою.
Я підійшла до неї і присіла поряд.
«Ховаєтеся?»
«Щось таке, — посміхнулася вона. — Мені хотілося познайомитися з вами усіма та побачитися із сестрою, але я геть не переношу, коли це перетворюється на державні обов’язки. Я відчуваю себе зайвою».
«Я теж не надто люблю такі речі. Не уявляю, як це, коли маєш робити все це увесь час».
«Звісно, — повільно відізвалася вона. — Ти ж П’ятірка?»
Запитання, яке вона поставила, пролунало зовсім необразливо. Ніби вона цікавилася, чи належимо ми до одного і того ж клубу.
«Так, я і є та сама П’ятірка, яка лишилася тут».
«Я запам’ятала твоє обличчя. Ти дуже гарно трималася в аеропорту. Майже так само, як і поводилася б вона, — Адель кивнула у бік королеви за вікном і зітхнула. — Не знаю, як їй це вдасться. Вона сильніша, ніж здається». — Вона зробила черговий ковток із келиха.
«Вона виглядає водночас і величною, і жіночною».
Адель засяяла: «Так, але я не тільки про це. Подивись-но на неї».
Я подивилася на королеву. Вона тільки й робила, що роззиралася навсебіч. Я прослідкувала за напрямком її погляду. Він був звернений до Максона, який розмовляв з королевою Свендвею у товаристві Селести, тоді як один з малих кузенів чіплявся за його ногу.
«З нього був би чудовий брат, — сказала Адель. — Емберлі мала три викидні. Два до нього та один після. Вона досі сумує, вона сама мені сказала. А в мене шестеро діток. Щоразу, коли я приїжджаю сюди, я відчуваю себе винною».
«Я певна, що вона нічого такого й на гадці не має, — запевнила я її. — Готова заприсягтися, що вона насолоджується щоразу, коли ви тут».
Адель повернулася до мене:
«Знаєш, що її тішить? Ви всі. Розумієш, вона бачить у вас своїх дочок. Вона сподівається, що, коли все це скінчиться, в неї буде двоє дітей».
Я знову подивилася на королеву.
«Ви так вважаєте? Вона тримається трохи відчужено. Я з нею ще не розмовляла».
Адель кивнула: «Почекай. Вона вкрай боїться звикнути до всіх вас, адже ви потім поїдете. Як тільки вас стане менше, ти сама все побачиш».
Знову поглянула на королеву. На Максона. На короля. На Адель.
У голові в мене крутилося чимало різних думок. Про те, що всі родини однакові, до якої б касти вони не належали. Що кожна мати несе свій тягар тривог. Що насправді я зовсім не відчуваю ненависті до дівчат, як би вони не поводилися. Що всі тут, схоже, тільки видають себе за хоробрих з тих чи інших міркувань. Та про обіцянку, яку мені дав Максон.
«Перепрошую. Мені треба поговорити з однією особою».
Адель продовжувала пити вино й радо відпустила мене. Я вибігла із зали і знову опинилася на сонці у саду. Озирнувшись навколо, я помітила, що один з маленьких родичів Максона почав з ним бігати між кущами. Я посміхнулася, повільно наближаючись.
Врешті Максон зупинився й підняв руки, зі сміхом визнаючи свою поразку. Так сміючись, він повернувся й побачив мене. Коли наші очі зустрілися, його усмішка згасла. Він уважно подивився на моє обличчя, прагнучи зрозуміти, в якому я настрої.
Я закусила губу й опустила очі. Стало очевидно, що відтоді як результат Відбору зробився для мене цікавим з особистої точки зору, у мене виникла необхідність розібратися у своїх чисельних відчуттях, до яких я не була готова. Однак наскільки складно мені б не було, я мусила зробити все, щоб не виміщати злість на інших, особливо на Максоні.
Я подумала про королеву, яка змушена тримати у своєму домі одночасно правителів сусідньої країни, власну родину і натовп сторонніх дівчат. Вона влаштовувала заходи та брала участь у благодійності. Вона підтримувала чоловіка, сина, країну. І за всім цим стояла звичайна жінка, Четвірка, яка також була підвладна всім штурханам долі, яка, однак, ніколи не дозволяла ані примарам минулого, ані труднощам теперішнього перешкоджати всьому цьому.
Я поглянула на Максона з-під вій і посміхнулася. Він посміхнувся мені у відповідь і щось прошепотів маленькому родичу, який одразу розвернувся й побіг від нього. Максон підняв руку й потягнув себе за вухо. І я повторила його жест.
Глава 20
Родичі королеви пробули у палаці ще декілька днів, а гості з Свендвею — цілий тиждень. Вони навіть з’явилися у «Новинах Іллеа», взяли участь у дискусії про міжнародні відносини та про заходи, яких необхідно вжити, щоб зміцнити мир в обидвох державах.
Я мешкала у палаці вже місяць і почувалася як вдома. Моє тіло звикло до нового клімату. Відчуття тепла було неймовірним. Я ніби опинилася на канікулах. Був кінець вересня, вечорами вже було доволі прохолодно, але все одно набагато тепліше, ніж в краю, де я виросла. Нескінченні коридори палацу перестали бути загадковим лабіринтом. Стукіт підборів мармуровою підлогою, дзенькіт кришталевих келихів, кроки охорони — все це тепер здавалося таким же буденним, як і тихе гуркотіння холодильника на кухні чи стукіт Джерадового м’яча вдома.
Трапези у товаристві королівської родини та час, проведений у Жіночій залі, були обов’язковими у щоденній рутині, проте інші заняття весь час змінювалися. Я багато займалася музикою. Інструменти у палаці не можна було і порівнювати з тими, якими я користувалася раніше. Треба сказати, я вже встигла розбещитися. Якість звучання була набагато кращою. Та й наші зустрічі у Жіночій залі минали жвавіше. Навіть сама королева зробила нам честь своєю появою аж двічі. Хоча ні з ким із нас вона поки що по-справжньому не поспілкувалася, тільки сиділа у зручному кріслі серед своїх покоївок, спостерігаючи за тим, як ми читаємо чи ведемо бесіди.
Атмосфера в цілому теж стала менш ворожою. Ми почали звикати одна до одної. Та врешті дізналися, які фотографії відібрали до журналу для публікації. Мене шокувало те, що я опинилася серед лідерів. Першу смугу займала Марлі; Кріс, Талула та Баріель відставали від неї зовсім не набагато. Коли про це стало відомо, Селеста не розмовляла з Баріель декілька днів, але врешті всі заспокоїлися.
Найбільше напруження викликали уривки повідомлень, що просочувались то тут, то там. Чергова щасливиця, яка побувала на побаченні із Максоном, обов’язково мала поділитися подробицями з усіма довкруж. За їхніми оповідками складалося таке враження, ніби Максон вирішив взяти собі аж декілька дружин. Але захоплювалися далеко не всі.