Наприклад, Марлі бувала на побаченнях із Максоном доволі часто, що дратувало решту дівчат. Однак я жодного разу не бачила її у такому захваті, в якому вона була після найпершої їхньої зустрічі.
«Америко, — якось заговорила до мене Марлі під час прогулянки садом, — я маю тобі щось сказати, тільки присягнися, що про це ніхто не дізнається».
Розмова заходила на серйозне. Марлі дочекалася, доки ми опинилися подалі від чисельних вух у Жіночій залі та очей охоронців.
«Звісно. У тебе все гаразд?»
«Так, все чудово. Просто... Просто мені треба з тобою про дещо порадитися».
Вона мала схвильований вигляд.
«Що трапилося?»
Вона закусила губу: «Це з приводу Максона. Я не впевнена, що у нас з ним щось вийде», — Марлі опустила очі.
«Чому ти так думаєш?» — запитала я із занепокоєнням.
«Ну хоча б тому, що я не... Я нічого не відчуваю, розумієш? Ніякої іскорки, ніякого душевного споріднення».
«Максон просто трохи сором’язливий, ось і все. Не треба його квапити».
Це була правда. Я здивувалася, що вона досі не зрозуміла його характер.
«Ні, я маю на увазі, що, на мою думку, він мені не подобається».
«А-а! — Ситуація насправді була непростою. — А ти намагалася зробити так, щоб він тобі сподобався?»
Я і сама розуміла, що це безглузде запитання.
«Так! Як тільки могла! Я все очікую, чи настане такий момент, коли він скаже або зробить щось таке, і я відчую, що в нас є дещо спільне. Але момент все не настає і не настає. Я вважаю, що принц симпатичний, але ж цього недостатньо, щоб будувати стосунки. Навіть не знаю, чи вважає він мене привабливою, чи ні. Ти хоча б уявляєш собі, які в нього смаки?»
Я замислилася.
«Мабуть, ні. Ми ніколи не розмовляли про те, що він шукає в сенсі зовнішності».
«Ось, до речі, ще один момент. Ми зовсім не розмовляємо. З тобою він тільки те й робить, що балакає, а у нас з ним просто немає ніяких спільних тем. Дуже багато часу ми або мовчки дивимося фільми, або граємо у карти».
З кожною хвилиною її вигляд ставав все більш розгубленим.
«Ми іноді теж мовчимо. Просто сидимо поруч. І ще одне, такі почуття не завжди виникають просто одразу. Можливо, вам обом необхідний час».
Я намагалася говорити якомога переконливіше, але Марлі, схоже, була готова розплакатися.
«Чесно кажучи, вважаю, я ще й досі тут тільки через те, що подобаюся людям. Мені здається, суспільна думка для нього важлива».
Таке не спадало мені на думку, хоча це мало сенс. Раніше я не звернула б уваги на таку причину, але Максон справді любив своїх підданих. Їхній внесок у вибір наступної принцеси буде більшим, ніж вони самі здогадуються.
«І ще, — прошепотіла вона, — наші стосунки здаються такими... порожніми». — І Марлі розплакалася.
Я зітхнула й обійняла її. Чесно кажучи, мені хотілося, щоб вона залишилася у палаці, поряд зі мною, але якщо немає кохання...
«Марлі, якщо ти не бажаєш бути з Максоном, гадаю, йому треба про це повідомити».
«О, ні, я не зможу».
«Ти повинна. Він не захоче одружуватися з дівчиною, яка його не кохає. Якщо ти не відчуваєш геть нічого до нього, принц повинен про це знати».
Вона похитала головою: «Я не можу ось так взяти і попросити, щоб мене відпустили! Мені потрібно залишитися тут. Я не можу повернутися додому... Поки що не можу».
«Чому, Марлі? Що тримає тебе тут?»
На мить я сама собі поставила таке запитання, чи не одна на двох у нас таємниця. Можливо, в її житті теж була людина, від якої треба було триматися подалі. Єдина відмінність між нашими ситуаціями полягала у тому, що Максон знав мою історію. Мені так хотілося, щоб вона, розповіла це! Хотілося бути не єдиною, хто опинився тут через якісь дурні обставини.
Але сльози Марлі закінчилися так само швидко, як і почались. Вона декілька разів хлюпнула носом і випросталася. Потім обсмикнула сукню і повернулася до мене.
«Знаєш що? — з теплою посмішкою сказала вона мені. — Мабуть, ти маєш рацію. — Марлі відсторонилася. — Якщо не прискорювати події, у нас все вийде. Я повинна йти. На мене чекає Тайні».
Марлі побігла назад до палацу. Що це з нею?
Протягом всього наступного дня вона мене уникала. І за два дні також. Я навмисно сідала на безпечній відстані у Жіночій залі та кивала їй кожного разу, коли вона опинялася поблизу. Я хотіла дати їй зрозуміти, що вона може мені довіряти, я не збираюся витягувати з неї те, про що вона не хоче розповідати.
Щоб добитися від неї сумної посмішки, у мене пішло чотири дні. Я лише мовчки кивнула у відповідь. Судячи з усього, Марлі вже було нічого мені розповісти про те, що відбувалося в неї на серці.
Того ж дня мене викликав Максон. Не можна було висловити, у якій ейфорії я перебувала, коли вискочила за двері й опинилася у його обіймах.
«Максоне!» — вигукнула я, налетівши на нього з розбігу.
Коли ж я відступила назад, він трохи забарився. І зрозуміло чому. На вечір прийому на честь свендвійської королівської родини я зізналася, як ніяково мені на душі. І попросила його не цілувати мене, доки я повністю не буду впевнена у собі. Моє прохання його зачепило, але принц кивнув і досі не порушував своєї обіцянки. Занадто складно мені було розібратися у власних почуттях, коли він поводився як мій коханий, хоча насправді таким не був.
Нас залишилося двадцять дві дівчини, після того як Камілу, Мікаелу та Лейлу відправили додому. Каміла з Лейлою виявилися геть несумісні одна з одною й були змушені поїхати з ганьбою. Мікаела так сумувала за домом, що у відчаї розридалася просто під час сніданку два дні потому. Максон провів її до виходу із зали, турботливо торкаючись плеча. Він був щасливий зосередитися на решті своїх потенційних наречених. Але ми з ним знали, що з його боку вкрай необачно заводити стосунки зі мною у той час, коли я сама ще не була впевнена, чи хочу я цих стосунків.
«Як ти сьогодні?» — запитав він, відступаючи на крок.
«Звісно, чудово. Що ти тут робиш? Хіба ти не повинен зараз займатися своїми справами?»
«Президент комітету з інфраструктури захворів, тож нараду перенесли. Я вільний, як птах, до самісінького вечора, — очі в нього сяяли. — Чим би ти хотіла зайнятися?» — запитав він, подаючи мені руку.
«Чим завгодно! У палаці стільки всього, чого я ще не бачила! Ви ж тут маєте коней. І кінотеатр. Ми з тобою там не були».
«Тоді давай сходимо туди просто зараз. Мені треба відволіктися. Які фільми ти любиш?» — запитав він, доки ми йшли сходами у підвал.
«Чесно кажучи, я й сама не знаю. Мені не так часто доводилося переглядати фільми. Але мені подобаються книжки про кохання. А ще гумористичні».
«Про кохання, кажеш?» — Він звів брови, ніби щось замислив.
Я проти волі розсміялася.
Ми повернули за ріг, продовжуючи розмовляти. Побачивши нас, охоронці розступилися й віддали честь. Там, у холі, їх виявилося, мабуть, більше десятка. Я до них вже звикла. Скільки б їх не було — це не заважатиме мені насолоджуватися переглядом кінофільму разом з Максоном.
Однак перешкодою нам стала не їхня кількість, а вигук, що вирвався в одного з охоронців, коли ми йшли повз них. Він і змусив нас озирнутися.
Це був Аспен.
Я теж зойкнула.
Декілька тижнів тому я щось чула про те, що оголосили призов. Вже тоді у мене промайнула думка про Аспена, але, оскільки я запізнювалася на один з численних уроків Сильвії, часу на роздуми виявилось не так багато.
Отже, його все-таки забрали. І треба ж було йому опинитися не де-небудь, а саме у палаці.
«Америко, ти знайома з цим юнаком?» — запитав Максон.
Я не бачила Аспена вже більше місяця, але це був саме він. Той, чий образ за багато років намертво закарбувався у пам’яті. Той, кого я продовжувала бачити у своїх снах. Я впізнала б його де завгодно. Він змужнів, ніби добре, по-справжньому добре харчувався і багато тренувався. Його колись кошлате волосся було коротко, майже під ноль, підстрижене. І я звикла бачити його у зношеному одязі, на якому не було живого місця від латок, а цей Аспен був одягнений у випрасовану форму гвардійця палацу.