Раптово я відчула себе геть безсилою і провалилась у сон.
Глава 23
Зранку я прокинулася із відчуттям провини, навіть страху. Якщо я не відповіла на умовний знак Максона, це ще не означало, що він у будь-який момент не прийде до моєї кімнати. Нас із легкістю могли побачити. Якби у когось виникла хоча б підозра на те, чим я займалася...
Це державна зрада. А із зрадниками у палаці поводяться тільки одним способом.
Але десь у глибині душі мені було байдуже. Ще повністю не прокинувшись, я знову пережила кожну мить в обіймах Аспена, кожен дотик та поцілунок. Мені цього так не вистачало!
Шкода, ми не встигли поговорити. Цікаво, що думає Аспен? Врешті, після минулої ночі я почала про це здогадуватися. Мені не вірилося, що він все ще бажає мене, особливо після того, як довго я намагалася відмовитися від нього.
Оскільки була субота, я мала бути присутньою у Жіночій залі, але зрозуміла, що просто не винесу цього. Коли прийшли покоївки, я повідомила, що у мене сильний головний біль і я хочу залишитися у ліжку.
Вони оточили мене такою турботою, принесли сніданок і так тихо прибирали кімнату, що мені стало майже соромно за свою брехню. У будь-якому випадку вибору я не мала. Я не здатна зараз з’явитися перед королевою та дівчатами, а можливо, і перед Максоном, коли всі мої думки були поряд із Аспеном.
Я заплющила очі, але не спала, а намагалася розібратися у своїх почуттях. Однак не встигла я зануритися у них, як у двері постукали. Відірвавши голову від подушки, я спіймала погляд Ен, яка чекала на мої розпорядження. Я швидко сіла у ліжку та кивнула.
Тільки б це був не Максон, промайнула думка. У мене було таке відчуття, ніби він про все здогадається, лише поглянувши на мене.
Однак побачити на порозі Аспена я була зовсім не готова. Я підвелася вище, сподіваючись, що покоївки нічого не помітили.
«Перепрошую, міс, — звернувся він до Ен. — Я офіцер Леджер. Мені необхідно поспілкуватися з леді Америкою щодо деяких заходів безпеки».
«Звісно», — із зворушливою посмішкою відповіла вона і жестом запросила Аспена увійти.
Краєчком ока я побачила, як у кутку Мері підштовхнула ліктем Люсі, і та хихикнула.
Почувши сміх, Аспен повернувся й підняв кашкет: «Пані».
Люсі втягнула голову у плечі, а щоки Мері запалали яскравіше, ніж моє волосся, але ні та, ні інша нічого не відповіли. Ен, яку Аспен, судячи зі всього, теж не залишив байдужою, принаймні знайшла в собі сили вимовити: «Нам вийти, міс?»
Я замислилася. Видавати себе мені не хотілося, але обговорити все без зайвих вух теж було б непогано.
«На хвилинку. Гадаю, офіцер Леджер не затримає мене надовго», — знайшла я вихід зі становища. Вони вислизнули з кімнати.
Як тільки двері за ними зачинилися, Аспен кинувся в атаку: «Боюся, ти помиляєшся. Я сподіваюся затримати тебе дуже надовго», — підморгнув він.
Я похитала головою: «Мені все ще не віриться, що ти тут».
Не гаючи часу, Аспен зняв кашкет й присів на край ліжка, ледь торкаючись мене пальцями.
«Ніколи не думав, що буду дякувати богові за призов, але якщо через це в мене з’явився шанс вибачитися перед тобою, я буду до кінця життя за нього вдячний».
Я мовчала, не здатна повірити його словам.
Аспен зазирнув мені в очі: «Мер, пробач мені, будь ласка. Це було дуже безглуздо. Я пошкодував про свої слова тієї ж секунди, щойно переступив через поріг. Але впертість не дозволила зізнатися у цьому, а потім тебе обрали... Я не знав, що й робити, — він на мить замовк. Здалося, що в його очах заблищали сльози. Невже Аспен оплакував мене так само, як і я? — Я досі дуже кохаю тебе».
Я закусила губу, щоб не розплакатися самій. Мені необхідно зрозуміти одну річ, перш ніж дозволити собі думати про це.
«А як щодо Брени?»
Вираз його обличчя змінився: «Що?»
Я знервовано зітхнула.
«Я бачила вас удвох на площі, коли їхала звідти. Між вами все скінчено?»
Аспен звів брови, про щось швидко міркуючи, а потім розсміявся. Він прикрив рота долонею й упав на ліжко, а потім випростався та запитав:
«Так ось про що ти думаєш? О, Мер. Вона стала падати. Брена спіткнулася, а я її підхопив».
«Спіткнулася?»
«Авжеж. На площі не було вільного дюйма, люди стояли майже один в одного на голові. Вона налетіла на мене й пожартувала щодо власної незграбності. Ти ж знаєш Брену, вона здатна розтягнутися на рівному місці».
Я одразу пригадала, як вона впала просто посеред вулиці. Чому мені досі не спадало це на думку?
«Як тільки я звільнився, одразу ж кинувся до сцени».
Я пригадала, як Аспен відчайдушно намагався протиснутися до мене. Так він не прикидався? Я посміхнулася: «І що ж ти збирався робити?»
Аспен знизав плечима:
«Так далеко я не заходив у своїх думках. Я благав би тебе залишитися. Я був готовий виглядати ідіотом, аби ти не сіла до тієї машини. Але ти мала такий розлючений вигляд... І тепер я розумію чому. Врешті, я не зміг цього зробити. І потім, я подумав, раптом тут ти станеш щасливою».
Він обвів очима кімнату, повну чудових речей, які тимчасово вважалися моїми. Я розуміла, звідки могли з’явитися такі думки.
«Потім, — продовжував він, — я подумав, що зможу знову завоювати тебе після твого повернення. — У його голосі раптом з’явилися тривожні нотки. — Я ж був переконаний, що ти спробуєш якомога швидше вийти зі змагання. Але ти не повернулася».
Аспен замовк і подивився на мене, але, на щастя, не запитав про наші стосунки із Максоном. Дещо він побачив сам, але йому не було відомо ні про те, що ми цілувалися, ні про наші таємні знаки, а пояснювати все це зараз не хотілося.
«Потім оголосили призов, і я вирішив, що писати тобі було б нечесно. Я міг загинути. Не хотілося намагатися примушувати тебе знову покохати мене, щоб потім...»
«Знову покохати тебе? — перепитала я здивовано. — Аспене, я ніколи не переставала кохати тебе».
Швидко, але обережно Аспен схилився наді мною і поцілував. Він провів долонею по моїй щоці, притискаючи мене до себе, і раптово кожна мить останніх двох років ожила у моїй пам’яті. Я була такою щасливою від того, що жодна з них не зникла.
«Пробач мені, — пробурмотів він між поцілунками. — Пробач мені, будь ласка, Мер».
Аспен трохи відсторонився, щоб поглянути на мене. На його красивому обличчі грала легка усмішка, а в очах можна було прочитати те саме запитання, яке я ставила собі: що нам тепер робити?
І тут двері відчинилися, на порозі з’явилися покоївки. В мене всередині все впало.
«Як добре, що ви повернулися! — вигукнув Аспен, звертаючись до дівчат, і, прибравши долоню з моєї щоки, приклав її собі до лоба. — Мені здається, що у вас температура, міс».
«Що трапилося? — схвильовано запитала Ен, кидаючись до мого ліжка.
Аспен підвівся:
„Вона сказала, що їй зле. Щось із головою“.
„Вам стало гірше, міс? — запитала Мері. — Ви така бліда“.
Ще б пак я не була блідою! Без сумніву, весь рум’янець зник з обличчя, коли вони побачили нас удвох. Але Аспен не розгубився й виправив ситуацію.
„Зараз принесу ліки“, — промовила Люсі, кидаючись до ванної кімнати.
„Перепрошую, міс, — вимовив Аспен, заледве покоївки стали до роботи. — Не буду вас більше стомлювати. Я повернуся, коли вам покращає“.
Перед! мною було те саме обличчя, яке я тисячу разів цілувала у нашій хатинці на дереві. Світ навколо нас абсолютно новий, але зв’язок залишився таким, як і раніше.
„Дякую вам, офіцере“, — слабким голосом відповіла я.
Він схилив голову і вийшов.
Незабаром покоївки вже бігали навколо мене, намагаючись вилікувати.
Голова не боліла, але серце боліло нестерпно. Сум за Аспеновими обіймами був таким знайомим, ніби нікуди й не зникав.
Посеред ночі я прокинулася від того, що Ен щосили торсала мене за плече.
„Що таке?“
„Прошу, міс, прокидайтеся!“ — в її голосі звучав переляк.