„Що трапилося? Ти поранена?“
„Нам потрібно йти до підвалу. Палац атакували повстанці“.
Не в змозі отямитися після сну я не була впевнена, що правильно її зрозуміла. Однак помітила за її спиною Люсі, яка відчайдушно плакала.
„Вони у палаці? — із жахом запитала я. Повний жаху плач Люсі лише підтвердив моє занепокоєння. — Що мені потрібно робити?“
Різкий вибух адреналіну змусив мене прокинутися остаточно та вискочити з ліжка. Мері вже натягувала на мої ноги взуття, а Ен накинула на мене халат. „Північ чи південь? — крутилося у мене весь час в голові. — Північ чи південь?“
„Прохід у кутку. Він виведе вас прямісінько до сховища у підвалі. Там є охорона. Королівська родина вже там має бути, і більшість дівчат також. Скоріше, міс!“
Ен потягла мене до коридору й натиснула на приховану секцію у стіні. Вона повернулася, відкривши таємний хід, ніби у якомусь детективному романі. Сходи спускалися вниз. Доки я стояла перед ними, зі своєї кімнати вискочила Тайні й побігла повз мене до сходів».
«Годі, спускаємося, — промовила я. Ен та Мері здивовано подивилися на мене. Люсі так трясло, що вона ледь трималася на ногах. — Давайте спускатися», — повторила я.
«Ні, міс. Слуги ховаються в іншому місці. Покваптеся, доки вони не дійшли сюди. Будь ласка!»
Я розуміла, якщо вони опиняться у руках повстанців, то у кращому випадку будуть поранені, а в гіршому — загинуть. Не можна було цього допустити. Припустимо, з мого погляду, було трохи самонадіяно вважати, що коли Максон щосили намагався робити все правильно, як увесь цей час, то я дуже сподівалася, що доля покоївок буде не байдужа і йому. Навіть в умовах війни. Можливо, я занадто розраховувала на його милосердя, але залишати покоївок тут я не збиралася. Переляк підганяв мене. Я схопила Ен за руку і штовхнула досередини. Вона похитнулася і не встигла завадити мені увіпхнути туди ж Мері й Люсі.
«Покваптеся», — наказала я їм.
Вони почали спускатися сходами, але Ен весь час протестувала.
«Нас все одно не пустять, міс! Ця схованка лише для членів королівської родини... Нас просто відправлять назад!»
Я її не слухала. Якою б не була схованка для слуг, вона ані за яких обставин не могла бути надійнішою від тієї, де ховалася королівська родина.
Через кожні декілька кроків уздовж сходів були розташовані світильники, але, поспішаючи, я все одно ледве не впала. Тривога не давала мені отямитися. Як далеко вдавалося повстанцям проникати у палац раніше? Чи було їм щось відомо про таємні переходи у сховищі? Люсі виявилася майже паралізована від переляку, я була змушена тягнути її за собою.
Я не знаю, скільки ми спускалися, але врешті-решт вузький прохід вивів нас до штучної печери. До неї вели ще одні сходи, якими користувалися інші учасниці. Ми дісталися сховища.
«Дякую, що привели сюди цю дівчину. Можете йти», — промовив охоронець до моїх покоївок.
«Ні! Вони зі мною і нікуди не підуть», — суворо відповіла я.
«Міс, у них є свої сховища», — заперечив він.
«Чудово. Якщо їм не можна сюди, то і мені нема чого тут робити. Переконана, принц Максон зрадіє, дізнавшись, що моя відсутність спричинена вами. Ходімо, дівчата».
Я потягнула Мері та Люсі за руки. Схвильована Ен застигла на місці.
«Стійте! Стійте! Гаразд, проходьте усередину. Але якщо хтось виявиться невдоволений, це буде на вашій відповідальності».
«Нема проблем».
Я повернула покоївок і з високо піднятою головою увійшла до сховища.
Там вирувало життя. Дехто з дівчат, плачучи, притискалися одна до одної, інші — молилися. Королівська родина сиділа в оточенні охорони. Поряд із ними Максон тримав за руку Елейн. Вона мала геть переляканий вигляд, але дотик Максона вочевидь її підбадьорював. Я поглянула на королівську родину, яка сиділа так близько до дверей, що нагадувала мені капітана, який гине разом із тонучим кораблем. Вони зроблять усе, щоб утримати палац, але якщо він піде на дно, вони потонуть першими.
Монарша родина бачила, як я увійшла, моїх покоївок також помітили. Я зазначила занепокоєння на їхніх обличчях, ледь кивнула, але продовжувала йти із високо піднятою головою, розраховуючи на те, що я буду триматися впевнено, і тоді ніхто не ставитиме зайвих запитань.
Я помилялася.
До мене підійшла Сильвія. Вона мала надзвичайно холодний вигляд. Певно що вже встигла до всього звикнути.
«Дуже добре. Потрібна допомога. Дівчата, цієї ж миті йдіть до цистерн з водою у протилежний куток і починайте розносити напої королівській родині та леді. Покваптеся!» — наказала вона.
«Ні. — Я озирнулася до Ен та віддала свій перший у житті наказ: — Ен, будь ласка, принеси королю, королеві та принцові напої, а потім повертайся до мене. — Я поглянула на Сильвію. — Решта дівчат можуть попіклуватися про себе самі. Вони вирішили кинути своїх покоївок напризволяще, ось тепер нехай ходять по воду самі. А мої служниці будуть сидіти біля мене. Ходімо, дівчата».
Я знала, що з такої відстані король та королева не можуть мене почути. Крім того, прагнучи зробити свій голос величним, я занадто його підвищила. Нехай вони вважатимуть мене нечемною — зараз це не важливо. Люсі була налякана сильніше, ніж більшість тих, хто переховувався у цій кімнаті. Вона дрижала всім тілом, і я не збиралася дозволити їй у такому стані прислуговувати тим, хто навіть частково не дотягував до її моральних якостей.
Мабуть, за всі роки я аж занадто звикла до ролі старшої сестри, але зараз мені просто необхідно було забезпечити цим дівчатам захист.
Ми знайшли вільне місце у дальньому кутку кімнати. Ті, у чиї обов’язки входило підтримувати сховище у постійній готовності, мабуть, не врахували кількості осіб, які брали участь у Відборі, — стільців на всіх не вистачало. Але я встигла оцінити запаси їжі та води: їх було достатньо, щоб протриматися досить довго, якщо у тому буде потреба.
Всі присутні виглядали кумедно. Дивлячись на зім’яте вбрання урядовців, ставало зрозуміло, що деякі з них працювали допізна. Сам Максон теж був повністю одягнений. Учасниці майже всі були у нічних сорочках, розрахованих на теплі кімнати. Поспішаючи, не всі встигли взяти із собою халати. Мені навіть у халаті було прохолодно.
Дехто з дівчат збилися купкою біля дверей. Якщо повстанці увірвуться до сховища, вони загинуть першими. Зате, якщо вони не загинуть, скільки часу вони проведуть просто перед Максоновими очима! Хтось розмістився ближче до того місця, де сиділи ми. Більшість перебувала майже у такому ж стані, що і Люсі. Вони дрижали, плакали, переляк паралізував їх.
Я обійняла Люсі за плечі, а Мері підхопила її з іншого боку. Нічого оптимістичного ми не могли сказати одна одній, тому сиділи мовчки, прислухаючись до галасу. Шум голосів нагадав про найперший день у палаці, коли перукарі та візажисти займалися нашим зовнішнім виглядом. Я заплющила очі і спробувала уявити, що саме це й відбувається навколо мене, щоб трохи заспокоїтися.
«З вами все гаразд?»
Переді мною стояв Аспен, неймовірно красивий у військовій формі. Тон у нього був офіційний, і вся ситуація, схоже, залишила його байдужим. Я зітхнула:
«Так. Дякую».
Ми трохи помовчали, спостерігаючи, як всі, хто зібрався тут, влаштовуються у сховищі. Знесилена Мері вже заснула, важко навалившись на плече Люсі. Та припинила плакати й дивилася на Аспена із мовчазним захопленням.
«З вашого боку було великодушно взяти із собою покоївок. Не так багато людей, які, опинившись на вашому місці, були б такими ж добрими до людей, що стоять на нижчих щаблях соціальних сходів», — промовив він.
«Касти ніколи не мали для мене великого значення», — стиха відповіла я.
Він ледь помітно посміхнувся до мене.
Люсі відкрила рота, ніби збиралася про щось запитати в Аспена, але не встигла. Якийсь гвардієць у дальньому кінці кімнати наказав усім замовкнути.
Аспен відійшов, і я зітхнула з полегшенням. Я боялася, аби хтось цього не помітив.
«Це ж той охоронець, який приходив до вас, так?» — запитала Люсі.
«Так, це він».
«Я бачила його на чатах біля вашої кімнати. Він дуже доброзичливий», — зауважила вона.