Без сумніву, Аспен спілкувався з моїми покоївками так само привітно, як і зі мною. Адже вони були Шістками.
«До чого ж він красивий», — додала вона.
Я посміхнулася. Що їй відповісти? Той же охоронець попросив нас помовчати. Після того як усі розмови припинилися, над сховищем нависла зловісна тиша.
Це німе мовчання було гіршим, аніж будь-який галас. Не маючи якоїсь конкретної інформації про те, що відбувається, я малювала у своєму уявленні картини одну гіршу від іншої: розгромлені кімнати, море загиблих, нищівну армію за декілька кроків від входу до сховища. Я спіймала себе на тому, що чіпляюся за найближчих сусідок, ніби ми могли захистити одна одну від того, що нас очікувало.
Єдиним, хто не сидів на місці, був Максон. Він підходив почергово до кожної з дівчат, аби переконатися, що та тримається. Коли він наблизився до нас, лише ми з Люсі не спали. Час од часу ми з нею німо, практично самими губами, перемовлялися. Максон посміхнувся, побачивши купу людей, яка на мене навалилася. У його посмішці читалася неабияка радість від того, що зі мною все гаразд. І ця посмішка раптом змусила мене відчути себе винною. У що ж я вляпалася?
«З тобою все гаразд?» — запитав він.
Я кивнула. Він поглянув на Люсі, нахиляючись до неї через мене. Я потягла носом. Від Максона не пахло нічим, що можна було б закоркувати у пляшці. Ні корицею, ні ваніллю, ні, блискавкою пронеслося у мене в голові, домашнім милом. Він мав свій власний запах.
«А з тобою? — звернувся він до Люсі. Та теж кивнула. — Що, не гадала тут опинитися?» — Він посміхнувся їй, перевівши всю ситуацію на жарт.
«Ні, Ваша Світлосте. Хоча від неї варто було б на це очікувати». — Люсі кивнула у мій бік.
Максон озирнувся до мене, і його обличчя опинилося неймовірно близько до мого. Мені стало ніяково. Занадто багато людей могли це помітити, і Аспен також. Але мить швидко промайнула, і він знову повернувся до Люсі.
«Я тебе розумію». — Принц знову посміхнувся. Здавалося, він хотів ще щось додати, але потім передумав і випростався.
Я схопила його за лікоть:
«Південь чи північ?»
«Пам’ятаєш фотосесію?» — одними лише губами промовив він.
Я кивнула. Повстанці тоді просувалися на північний захід, підпалюючи поля та вбиваючи людей на своєму шляху. «Перехопіть їх», — казав він. Ці вбивці повільно насувалися на нас, а ми не могли їх зупинити. Від них не було спасіння. Південь.
«Не кажи нікому».
Він попрямував до Фіони, яка тихо плакала, обіймаючи себе руками за плечі.
Я спробувала заспокоїти дихання, намагаючись у разі чого придумати способи втечі, але у глибині душі я розуміла, що обдурюю сама себе. Якщо повстанці увірвуться до сховища, нам кінець. Не лишалося нічого, тільки чекати.
Час спливав дуже повільно. Я гадки не мала, скільки минуло часу, але хто був заснув — вже прокинувся. А хто протягом цього часу тримався, навпаки — засинав.
Врешті хтось з охоронців пішов нагору у розвідку. І знову потяглися нескінченні години, доки він не повернувся.
«Пані та панове, — оголосив гвардієць, — напад придушено. Просимо всіх повернутися до своїх кімнат. Палац вельми постраждав, чимало охоронців поранено. Рекомендуємо вам не з’являтися у головних залах та коридорах, доки їх не доведуть до ладу. Учасниці Відбору повинні залишатися у своїх кімнатах до особливого розпорядження. Я поспілкувався з кухарями. Всім подадуть обід протягом години. Весь медичний персонал прошу йти за мною до медвідділу».
Люди підводилися і потроху розходилися, наче нічого не відбулося. У декого навіть печать нудьги лежала на обличчі. Так ніби, окрім Люсі та ще кількох вразливих осіб, решта поставилася до нападу як до сумної неприємності, на яку можна було очікувати.
У моїй кімнаті все перевернули догори ногами. Матрац скинули з ліжка, сукні повитягали з шафи, на підлозі лежали розірвані фотографії моїх рідних. Я озирнулася у пошуках склянки. Вона була ціла, непомічена бандитами у кутку під ліжком. Я намагалася не плакати, але сльози з’являлися самі по собі. І справа не лише в тому, що було страшно, хоч так і було насправді. Мені неприємно думати про те, що чужі руки торкалися моїх речей, що вони зіпсували їх.
Всі страшенно стомилися, тому пішло чимало часу на прибирання. Але врешті нам вдалося з цим покінчити. Ен знайшла навіть якусь клейку стрічку, щоб я змогла склеїти фотографії. Потому я одразу ж відіслала дівчат спати. Ен спробувала заперечити, але я не стала її слухати. Тепер, навчившись командувати, я вже не боялася користуватися цією навичкою.
Залишившись на самоті, я розридалася. Це були наслідки стресу, який я щойно пережила.
Діставши подаровані Максоном джинси та єдину блузку, яку я взяла з дому, я натягла їх на себе. Вони надавали певного відчуття нормальності. На голові після всіх пережитих подій було незрозуміло що, тому я просто зібрала волосся у вузол на потилиці.
Потім я розклала частинки фотографій на ліжку, аби зрозуміти що з чим поєднати. Це було те саме, що спробувати сортувати дитячі пазли, перемішані в одній коробці. Я встигла скласти докупи лише одну світлину, коли у двері постукали.
«Максон, — подумала я. — Будь ласка, нехай це буде Максон».
Із надією я відчинила двері.
«Привіт, люба!»
На порозі стояла Сильвія. Її вираз обличчя я сформулювала як співчутливий. Вона прослизнула повз мене до кімнати, потім озирнулася й подивилася на моє вбрання.
«О, тільки не кажи, що ти їдеш звідси, — почала благати вона. — Чесно, це була дрібниця», — вона зневажливо махнула рукою.
Я б не наважилася називати все, що відбулося, дрібницею. Невже вона помітила, що я плакала?
«Ні, я нікуди не їду, — відповіла я, заправляючи неслухняне пасмо волосся. — А що, хтось зібрався додому?»
«Так, поки що троє, — зітхнула Сильвія. — А Максон, добра душа, звелів відпустити всіх, хто захоче поїхати. Вони зараз збираються. Але на твоєму місці я б двічі подумала, перш ніж тікати від такої маячні». — Сильвія пройшлася кімнатою, оглядаючи все навколо.
Маячня?! Що коїться з цією жінкою?
«Нічого не зникло?» — запитала вона не надто зацікавлено.
«Ні, мем. Перевернули все догори ногами, але, наскільки я можу сказати, нічого не вкрадено».
«Чудово. — Вона простягнула мені малесенький переносний телефон. — Найнадійніша лінія у палаці. Зателефонуй рідним і скажи, що з тобою все гаразд. Тільки швидко. Мені ще багатьох треба обійти».
Я здивовано подивилася на крихітну річ. Ніколи раніше мені не доводилося тримати у руках справжній переносний телефон. Я бачила такі у Двійок і Трійок, але ніколи не думала, що мені доведеться користуватися таким. Від захоплення аж затремтіли мої руки. Я почую голоси моїх рідних!
Я швидко набрала номер. Після всього, що я пережила, я могла по-справжньому посміхатися! Мати підняла трубку після третього гудка.
«Слухаю!»
«Мамо!»
«Америко! Це ти? З тобою все гаразд? Нам зателефонував хтось з охорони палацу, попередив, що, можливо, з тобою декілька днів не буде зв’язку, а потім ми дізналися що ті чортові повстанці увірвалися до палацу. Ми так за тебе боялися!» — Вона розплакалася.
«Мамо, не хвилюйся. Я у безпеці».
Я поглянула на Сильвію. В очах її була нудьга.
«Зачекай-но секунду».
У трубці щось забуркотіло.
«Америко!» — почула я захриплий від плачу голос Мей. Я могла лише уявити, що вони пережили за цей день.
«Мей! О, Мей! Я так скучила за тобою!»
Я знову відчула, як почали набігати сльози.
«Я боялася, що тебе вже немає серед живих! Америко, я люблю тебе! Обіцяй мені, що не загинеш!» — проридала вона у трубку.
«Присягаюся». — Я проти волі посміхнулася такій обіцянці.
«Ти приїдеш додому? Тебе відпустять? Я не хочу, щоб ти там залишалася!» — голос у Мей був майже благаючим.
«Приїхати додому?» — перепитала я.
Мене роздирали суперечливі емоції. Я сумувала за рідними і втомилася боятися повстанців. Я все більше й більше заплутувалася у своїх почуттях до Аспена та Максона і зовсім перестала розуміти як бути далі. Поїхати додому було б найпростішим рішенням. Але ж, але ж...