«Ні, Мей, я не можу повернутися. Я повинна залишитися тут».
«Чому?» — простогнала Мей.
«Тому що», — просто відповіла я.
«Чому „тому що“?»
«Тому що так потрібно».
Мей на мить замовкла, замислившись.
«Ти закохалася у Максона?»
О-о-о, тепер я почула ту шалену Мей, до котрої звикла. Мені полегшало.
«Е-е... З цього приводу я не можу тобі нічого сказати, але...»
«Америко! Ти закохана у Максона! Здуріти!»
Я почула тихе татове «Що?», а потім за ним мамине «Ура! Ура! Ура!»
«Мей, я не казала, що...»
«Я так і знала!»
Мей нічого не слухала і тільки сміялася. Всі побоювання втратити мене водночас забулися.
«Мей, мені вже час. Телефон потрібен іншим. Я просто хотіла повідомити, що зі мною все гаразд. Я напишу, коли зможу. Обіцяю».
«Гаразд-гаразд. Розповіси мені все про Максона! І надішли мені чогось смачненького! Я люблю тебе!» — протарабанила вона у слухавку.
«Я також вас всіх люблю. Цілую».
Я натиснула на червону кнопку, доки вона не попросила ще чогось. Врешті, не встиг її голос стихнути, як я відчула, що сумую за нею ще більше, ніж до цього.
Сильвія квапилася. Вона забрала телефон й пішла до виходу.
«Розумничка», — промовила вона, затримавшись на порозі, й рушила коридором.
Розумничкою я себе не відчувала. Для початку треба зрозуміти, що робити з Максоном та Аспеном.
Глава 24
Минуло лише декілька годин відтоді, як Емі, Фіона й Талула поїхали з палацу. Не знаю, що було причиною такого швидкого від’їзду: чи кваплива реакція Сильвії, чи здали нерви у дівчат. Наша чисельність скоротилася до дев’ятнадцяти, і мені раптом здалося, що події розгортаються надто швидко. Але я і уявити не могла, наскільки швидко вони розгортатимуться далі.
Після атаки у неділю вже наступного дня життя повернулося у звичайне русло. Сніданок був, як і завжди, неперевершений, однак мене мучило питання: чи настане той час, коли я сприйматиму такі делікатеси як щось буденне.
«Кріс, хіба це не чудово?» — запитала я, відкусивши шматочок невідомого мені плоду у формі зірочки. Вперше я його побачила у палаці.
Кріс погодилася, кивнувши, тому що рот в неї був зайнятий їжею. Мене переповнювало тепле відчуття єдності. Після того як ми пережили масшатбну атаку повстанців, здавалося, що тонкі ниточки між нами перетворилися на щось непорушне. Емілі, яка сиділа поряд з Кріс, передала мені мед. Тайні із захопленням у погляді запитала, звідки в мене ланцюжок із птахом. Атмосфера, яка панувала за столом, дуже нагадувала атмосферу наших родинних обідів кілька років тому, ще до того, як Кота перетворився на дурня, а Кенна вийшла заміж: весела, бурхлива, радісна.
В одну мить я зрозуміла, що і надалі підтримуватиму зв’язок з цими дівчатами, так само, як і королева Емберлі, за словами Максона, досі підтримує зв’язок зі своїми подругами по Відбору. Я захочу знати, за кого вони вийдуть заміж, і надсилатиму їм листівки на Різдво. А за двадцять з чимось років, якщо у Максона буде син, я зателефоную їм, аби дізнатися, за кого вони вболівають у новому Відборі. Ми пригадаємо все, через що пройшли, зі сміхом, ніби це була пригода, а не змагання.
Дивовижно, але єдиний, кого не захопила атмосфера радості, був Максон. Він навіть не торкнувся до їжі, сидів мовчки, зосереджено розглядаючи ряди дівчат. Час од часу його погляд застигав, ніби принц вів якусь внутрішню суперечку із самим собою, а потім рухався далі.
Наблизившись до нашого гурту, Максон перехопив мій погляд, спрямований на нього, і ледь посміхнувся. Крім короткого обміну фразами вчора у сховищі, від часу останньої нашої суперечки ми не розмовляли, а мені чимало всього потрібно було йому сказати. Із виразом, який однозначно показував, що це прохання, а не вимога, я потягнула себе за вухо. Вигляд у нього залишився відсторонений, однак він відповів на мій знак тим самим.
Я полегшено зітхнула й одразу подивилася на двері. Як і підозрювала, за мною слідкувала ще одна пара очей. Я помітила Аспена біля входу, але намагалася не зустрічатися з ним поглядом. Мабуть, неможливо зовсім ігнорувати людину, яку ти так сильно кохаєш.
Максон підвівся. Від несподіваного руху стілець під ним рипнув, забезпечивши принцу загальну увагу. Koли всі погляди були спрямовані на нього, мені здалося, що найбільше за все йому хотілося зараз сісти назад непоміченим. Але це було вже неможиво, тож він промовив:
«Леді, — легко вклонившись, розпочав принц Максон. Це йому далося доволі складно. — На жаль, після вчорашнього нападу я змушений серйозно переглянути процедуру Відбору. Як вам усім відомо, вчора три дівчини попросили дозволу поїхати звідси, і я погодився. Я не хочу нікого утримувати силою. Крім того, я не відчуваю, що маю право тримати жодну з вас там, де ви постійно піддаєтеся небезпеці нових нападів, переконаний у тому, що у мене з вами немає ніякого майбутнього».
На обличчях дівчат здивування змінювалося на смутне розуміння.
«Він же не збирається...» — пошепки почала Тайні.
«Збирається, збирається», — відгукнулася я.
«Я обговорив це питання з родиною та деякими довіреними радниками і вирішив зменшити Відбір до Еліти. Однак замість десятьох я відправляю додому всіх, крім шістьох», — сухим тоном повідомив Максон.
«Шістьох?» — зойкнула Кріс.
«Це несправедливо!» — пискнула Тайні, вже налаштовуючись заплакати.
Я поглянула на залу. Галас жалісних голосів стих так само, як і почався. Селеста набиралася духу, ніби вирішила боротися за місце у шістці. Баріель заплющила очі та схрестила пальці, мабуть, сподівалася привернути до себе увагу і співчуття. Марлі, не зважаючи на її зізнання, нібито вона не має жодних почуттів до Максона, вигляд мала дуже схвильований. Чому їй так важливо залишитися?
«Я не хочу вас тримати у напруженні без потреби, тому просто перерахую імена тих, хто увійде до Еліти. Леді Марлі та леді Кріс».
Марлі із полегшенням зітхнула й притиснула руку до грудей, Кріс від захвату підскочила на своєму стільці та подивилася на дівчат, які сиділи навколо неї, очікуючи, що усі зрадіють за неї. І я раділа — до тих пір, доки до мене не дійшло, що два з шести місць вже зайняті. А раптом через нашу суперечку Максон вирішить відправити мене додому? Раптом він не бачить зі мною ніякого майбутнього? І чи потрібно воно мені? Що я робитиму, коли мене відрахують?
Увесь цей час лише від мене залежало, коли я піду. І раптом я усвідомила наскільки сильне моє бажання продовжити участь у Відборі.
«Леді Наталі та леді Селеста», — продовжував Максон, подивившись на кожну з них по черзі.
Почувши ім’я Селести, я здригнулася. Не може бути, щоб він залишив мене, а її відрахував. Мені не вірилося, що він взагалі вирішив її залишити. Але чи було це ознакою того, що я вибуваю? Адже ми посварилися саме через неї.
«Леді Еліза», — промовив він, а вся зала припинила дихати в очікуванні на останнє ім’я. Я раптом помітила, що ми з Тайні міцно тримаємося за руки.
«Та леді Америка».
Максон кинув на мене погляд, і я відчула, як кожен м’яз у моєму тілі розслабився. Тайні одразу почала плакати, і не одна вона. Максон тяжко зітхнув.
«Звертаючись до всіх інших, хочу сказати, що мені дуже шкода, але, повірте, я так вчинив заради вашого спокою. Я вважаю, що немає сенсу вселяти у вас зайві надії та ризикувати вашим життям. Якщо хтось із вас, хто поїде додому, хоче зі мною поспілкуватися, я буду у бібліотеці у кінці коридору. Підходьте, коли поснідаєте».
З цими словами Максон розвернувся й вийшов із зали так швидко, наскільки це було можливо, ледь не переходячи на біг. Я провела його поглядом, і тут я зауважила Аспена. На його обличчі застиглу занепокоєння. Я сказала йому, що не кохаю Максона, з чого він зробив висновок, що і той нічого не відчуває до мене. А отже, з якого дива і з такою напругою я очікувала, чи залишить мене Максон тут, чи відправить додому? І чому принц захотів залишити мене?
Наступної секунди Еміка та Т’юзді кинулися наздоганяти Максона, без сумніву бажаючи отримати пояснення. Дехто ридав, а ті, хто залишився, мали заспокоювати їх.