Доторкнувшись до листа, я трохи здивувалася. Який якісний папір! Я ніколи не тримала в руках нічого подібного. На дотик він був міцним і трохи жорстким. На мить папір став важчим, нагадуючи мені про всю серйозність мого кроку.
«А раптом?» — промайнула у голові божевільна думка.
Але я її відігнала й узялася за ручку.
Заповнення анкети не забрало багато часу. Я вписала своє ім’я, вік, касту та контактну інформацію. Мені треба було вказати ріст, вагу, колір волосся, очей та шкіри. Я з гордістю зазначила, що володію трьома мовами. Двома розмовляло чимало людей, але мама наполягла на тому, щоб ми вивчили французьку та іспанську, оскільки в деяких частинах країни ними ще досі користувалися. Крім того, це було на користь моїй співочій кар’єрі, бо існує велика кількість красивих пісень французькою. Також претенденткам потрібно було вказати, скільки класів вони закінчили. Тут можливі найрізноманітніші варіанти, оскільки лише Шістки та Сімки відвідували державні школи і могли повноправно говорити про нумерацію класів. Моя освіта майже закінчилася. У розділі «Особливі навички» я вказала спів та гру на музичних інструментах.
«Як гадаєш, особливість спати за будь-яких умов можна вважати „особливою навичкою“?» — поцікавилася я в тата начебто занепокоєним голосом.
«Так, обов’язково вкажи це. Та не забудь написати, що ти у змозі покінчити з будь-якою стравою за п’ять хвилин», — озвався він.
Я розсміялася. Це правда. Я справді мала звичку ковтати не прожовуючи.
«Ви обидва нестерпні! Чому б тобі не написати, що ти справжня дикунка!» — Мати почала заводитися. Не розумію, чого вона так дратується? Врешті-решт, я ж пішла їй назустріч.
Я запитально подивилася на батька.
«Просто вона хоче кращого для тебе, ось і все», — він відкинувся на спинку стільця, трохи відтягуючи момент, коли йому треба буде братися за замовлення, яке потрібно було здати до кінця місяця.
«Ти теж, — відповіла я, — але при цьому ти ніколи не сердишся».
«Так. Але у нас з мамою різні погляди на те, що саме для тебе добре». — Він ледь помітно посміхнувся.
Губи я успадкувала від нього — як контури, так і властивість вимовляти начебто невинні речі, які не були корисні. Вочевидь, характер мені дістався від матері, але вона навчилася мовчати там, де це було по-справжньому необхідно. Мені це було не до снаги. Ось як зараз.
«Тату, якби я по-справжньому покохала Шістку або Сімку і захотіла вийти за нього заміж, ти б дозволив це мені?»
Тато поставив чашку й уважно подивився на мене. Я спробувала зробити непроникне обличчя. Він тяжко зітхнув:
«Америко, я хотів би, щоб ти вийшла заміж за того, кого покохаєш, навіть якщо б він був Вісімкою. Але тобі потрібно знати, що кохання може не витримати випробування шлюбом. З часом ти почнеш ненавидіти того, кого нещодавно покохала, якщо він виявиться нездатний забезпечувати тебе. А якщо вам не буде чим годувати дітей, стане ще гірше. Такі обставини здатні вбити найміцніше кохання. — Тато поклав свою руку на мою. Я підняла на нього очі, намагаючись приховати своє збентеження. — Але в будь-якому випадку я хочу, щоб тебе кохали. Ти заслуговуєш на це. І я дуже сподіваюся, що ти вийдеш заміж через кохання, а не через номер касти».
Він не вимовив того, що я хотіла почути: я повинна вийти заміж через кохання — але не варто було розраховувати ні на що інше.
«Дякую».
«Не гнівайся на матір. Вона робить так, як їй здається правильним», — він поцілував мене у маківку й пішов до майстерні.
Я зітхнула, повертаючись до анкети. Таке відчуття, Ніби моя родина вважала, що в мене немає ніякого права бажати чогось для себе. Мене це лютило, але я розуміла, що не варто на них ображатися. Ми не могли дозволити собі такої розкоші, як бажання. Ми мали потреби.
Закінчивши заповнювати заявку, я пішла на заднє подвір’я до мами. Вона підшивала сукню, одночасно наглядаючи за Мей, яка робила домашнє завдання у тіні нашої хатинки на дереві. Аспен у дитинстві скаржився на те, якими суворими були вчителі у їхній школі. Не думаю, що хтось міг зрівнятися у цьому з мамою.
Дякуючи богові, було літо.
«Невже ти це зробила?» — підстрибуючи від нетерпіння, запитала Мей.
«Звісно, так».
«Чому ти раптом змінила свої погляди?»
«Мати може бути дуже переконливою, — багатозначно вимовила я, хоча, та, вочевидь, зовсім не соромилася методу, до якого вдалася, щоби досягти свого. — Мамо, ми можемо сходити в адміністрацію, щойно ти звільнишся».
Вона посміхнулася: «Чудово! Бери те, що тобі потрібно, й ходімо. Чим раніше ми все оформимо, тим краще».
Я пішла до себе по сумку і туфлі, але затрималася перед дверима кімнати молодшого брата. Він збентежено дивився на порожнє полотно. Ми пропонували Джераду різні варіанти, але все було марно. Достатньо було подивитися на старий футбольний м’яч у кутку кімнати та уживаний мікроскоп, яким одного разу розплатилися з нами замовники на Різдво, і було зрозуміло: Джерад далекий від мистецтва.
«Що, немає натхнення?» — запитала я, заходячи до кімнати.
Він здійняв на мене очі й похитав головою.
«Може, варто спробувати себе у скульптурі, як Кота. В тебе чудові руки. Ось побачиш, у тебе все вийде».
«Я не хочу бути скульптором. І малювати, співати чи грати на музичних інструментах я теж не хочу. Я хочу грати у футбол». — Він копирснув ногою старий килим.
«Я знаю. У футбол можна грати у вільний час, але тобі потрібно знайти справу, яка буде тебе годувати. Це цілком сумісне із футболом».
«Але чому?» — заскиглив він.
«Ти сам знаєш. Це закон».
«Але це несправедливо! — Джерад штовхнув полотно, натягнуте на підрамник так, що він упав на підлогу й пил здійнявся вгору. — Ми ж не винні, що наш прадідусь, чи хто він там, був бідним».
«Згодна. — Обмежувати вибір життєвого шляху людини, виходячи з тієї допомоги, яку її пращури надали урядові, насправді здавалося мені не кращим рішенням, але так вже було встановлено. І взагалі, мабуть, потрібно було радіти, що нашій безпеці ніщо не загрожує. — Можливо, у ті часи, не можна було по-іншому».
Джерад не відповів. Я зітхнула, підняла з підлоги мольберт і поставила його на місце. Таке життя, нічого не вдієш.
«Ти не повинен відмовлятися від своїх захоплень. Але ти муситимеш допомагати татові й матері, а потім, коли виростеш, одружитися».
Він висолопив язика з удаваною огидою, й ми обидва розсміялися.
«Америко! — почула я голос матері у коридорі. — Де ти там застрягла?»
«Вже йду! — прокричала я у відповідь, знову звертаючися до Джерада. — Я розумію, тобі буде складно. Але ніхто й не обіцяв, що буде легко, так?»
Хоча глибоко в душі я й сама вважала, що це несправедливо. Дуже несправедливо.
В адміністрацію ми пішли пішки. Час од часу ми користувалися громадським транспортом, якщо була потреба їхати далеко або йшлося про роботу. Показуватися перед Двійками змиленими було неподобством. Вони й так на нас дивилися з подивом. Але сьогодні був ясний день, а йти — зовсім недалеко.
Ми були не єдині, хто вирішив подати заявку якомога скоріше. Вулиця перед будівлею адміністрації провінції Кароліна була геть запруджена жінками.
Я побачила декого з дівчат, які жили поряд із нами. Вони стояли попереду мене, очікуючи своєї черги. Хвіст був приблизно у чотири людини завширшки й загинався за ріг. Усі юні панянки провінції кинулися подавати заявки. Я не знала, страшитися з цього чи радіти.
«Гей, Магдо!» — почувся чийсь оклик.
Ми з мамою водночас озирнулися. До нас наближалися сестри Аспена, Селія та Камбер, і їхня мати. За такої нагоди вона, напевно, взяла вихідний на роботі. Близнючки вдягли своє найкраще вбрання й виглядали дуже мило. Звісно, ніхто б не зміг назвати їхній одяг розкішним, але якимось чином їм вдавалося виглядати надзвичайно мило у чому завгодно, прямісінько як Аспен. І Камбер, і Селія мали таке ж, як і в нього, темне волосся та чарівні посмішки.
Мати Аспена посміхнулася до мене, і я посміхнулася у відповідь. Я обожнювала її. Нам дуже рідко вдавалося побалакати, але вона завжди була дуже привітною зі мною. І це зовсім не через те, що я була на сходинку вища від неї. Мені доводилося бачити, як вона роздавала старий одяг своїх дітей родинам, які взагалі не мали хоч якогось статусу. Просто вона була дуже добра.