Богдан Жолдак
Відблиски та інше
На небі
Засік я їх запізно, бо вони були не-чутніші за морок, й проґавив мить шаснути із завулка в закавулок. Страх вхопив мене за генофонд. Бо я збагнув причину тиші — вона посилювалася небесно-янгольським голосом, якого Господь посилає останньої хвилини, аби підкреслити урочистість. Кодло скерувало на мене, одні підкреслено витягали руки з кишень, інші засовували.
Ми зблизилися, і я отерп. Кожен являв класичного персонажа, на які багаті були повоєнні роки, яких я не пам’ятаю. Дуже добре пам’ятаю діккенсівських героїв, але ті — поступалися.
Вони радісно наближалися. Це була часина, коли й найзапекліший зух не витисне з Чоколівки й краплини спиртного, щоби хоч якось вгамувати свою вроджену й розвинуту агресивність.
Про що думає остання мить? «Тембральне забарвлення звуку більше залежить від шумів, аніж від тону. Інша проблема, як додавати до домінантного шуму домінантний тон...» — подумав я й звів очі, аби не бачити, як один вийняв японські цокавки й покручував ними, радіючи нагоді випробувати їх у дії. Дзенькаючи ланцюжком, він наближався... І саме цієї миті пролунав дивовижний вокаліз. Ні, не вокаліз, а аріозо:
Менструа-а-а-а-а-а-ції-ї!..
Я вдичів. Так, що навіть забув, чому закопилив очі. І не від такого, сказати б, веризму. А — що співає не янгол, не гучномовець, а вуркаган! У засмальцьованому кашкеті, із ліхтарем під лівим оком:
Сколько било нежни-гих слов,
Сколько било грації-ги!
Витягував він неймовірні фіоритури. Мелодійні приголосні танули в нічному заскнінні таємничими придихами, і найпаскудніший текст освячувався:
Как ми встрєті-і-гілісь с табой
У каналізаці-і-і-і-ї!
Виводив вуркаган, і оте його «ї», прозоріше, ніж зорі над головою в задертих догори очах, пронизувало місячну сферу аж до верхніх астралів. Відлуння ще витало зореколом, а тут, на Землі, пісня вже скінчилася. Вони обступили й почали гіпнотизувати.
— Чувак, так ти співак? — несподівано вихопилося в мене, аж банда реготнула. А один уже взяв мене за барки.
— Так це співав ти? — проштовхнувся я до засмальцьованого. — Це в тебе такий голос святий?
Останнє слово зупинило кулака, який завис над моїм носом. Усі перезирнулися й втупилися в співака.
— А то ж ...дь, чий же ще, так його мать? — пролунала з тих вуст проза, цілком земна.
Мені з собою завжди було тяжко. Особливо в рішучу хвилину. Я панічно добирав слова, аби встигну ти сказати, хто він є насправді під оцим чоколівським небом, залишивши півкоміра в чужому кулаці, прорвавшись таки до нього, не завваживши пекучого стусана під ребра й двох копняків під куприк. Він єдиний був, хто оцінив мій захват, більший, аніж страх смерті.
— Жека, — прорік він і несподівано тицьнув брудну на дотик долоню.
— Ян, — вихекнув я, бо чиєсь коліно, не поціливши в ..., влучило в грижу.
Далі штовхнули під коліна, вхопивши утричуба.
— Чіво ти тут забув, кінтяра? — підсунувся той, із цокавками.
— Послухати, як Жека співає, — попросився я.
Вони оцінили й пхикнули.
— Це, кент, таке в тебе послєднє желаніє?
Пилюка на Місяці здригнулася од їхнього реготу.
Але миттю вляглася, бо:
— Харашо, — сказав Жека, — слухай паслєдній раз!
Зорі внишкли, як він заспівав. Так дивовижно, що як не напружуйся, а однак не розбереш слів, протилежних до голосу. Особливо на вібрато — воно одбирало все. Що я, щораз отямлюючися, радів, бо не вмер, а лиш забув себе.
Бутилка віна-а-а,
Не боліт галава-а-а,
А боліт у тово-о,
Хто ні пйот нічиво-о-о-о-о!
Оце «о» він видав так, що іншому б стачило на цілу пісню. Що навіть мешканці, прокинувшися, жоден не вилаявся у вікно:
— Вам, козли, дня було мало?
А, навпаки, спали далі з одкритими очима.
Я, білокнижник, привів їх усіх до своєї оселі, і вони миттю з’їли все, що не випили. Украли: будильника, куртку, транзистора.
Лишили Жеку. Який хропів горілиць, тримаючи на грудях кепку. Я зазирнув до його чарівного рота.
Однак нічого, крім пережованих зубів, не побачив.
— Ви такого не чули, — переконував я Мосенжецьку. І тому, що я шепотів у телефонну трубку, вона повірила.
— Приводьте, — шепнула й вона.
Зненавиду до кепок я мав ще од Леніна. Вийняв її із брудних пальців Жеки і пожбурив крізь кватирку.
Од чого він прокинувся. Очі мав найблакитніші, особливо підкреслені «ліхтарем».