Хоча приємно й згадати, що я, мабуть, багатьом із французів поміг відновити сім’ю своїм особистим прикладом. Як, наприклад, отійой мадамі і її буржуа.
І таке інше. А главне, що я тепер ні в кого не потрібний був питатися: во ім’я чого?
Пив я для такого діла тільки горілку «Столишну», а на харчі виписав собі четвертий раціон ікри — два чорної, і два червоної, — за шкідливість виробництва. Бувало, як гляну іноді на етикетку на пляшці — так у мене й сльоза навернеться на око, згадуючи про втрачений світ. Бо як насправді бачу, що цей продукт там десь робиться нашими трудовими руками. В такий день я страшний був, клієнтка на раз могла буть травмована — держіться, гади! Що я по тім у цирках тих французьких видєлував, які атракціони з фокусами дресировки — страх і згадувати!
Кого пошкодив, а кого понавчав такому, що тепер не мій чиновник їм, а вони йому любі гроші давали, аби він позволив до мене підпуститися ще півраза.
Справи мої таким чином процвітали, чинуша кілька разів робив мені надбавку в зарплаті.
І все б, здавалося, гарненько.
Но тут саме почина мене туга неясна сушить. А тут іще постійно оці етикетки, куди не глянь... По нашій державі сумував. По сім’ї! Що вже не можу нудьгу цю страшну заглушити ні ікрою, ні спиртним, ні бабами...
Бувало, дивишся, дивишся на неї, як вона тобі кривляється тут у обіймах — і така туга підступає під серце. Що я почав таємно слухати радіо. Бувало, припхаєшся пізно з роботи, а сон не йде, тихесенько надінеш навушники і слухаєш, слухаєш їх. Які там у нас успіхи тепер, які де досягнення, і гордість за нашу країну так і піднімається, а німа печаль під душу самісіньку й підлізе.
І от одного разу, не витримавши я таких мук, стрибаю таємно у трамвай, одриваюся од їхнього таємного нагляду — і прямиком прибиваюся до нашого посольства, проникши на його територію. Падаю там їм у ноги:
— Приймайте мене назад, чимшвидше назад! — кричу вже не своїм голосом. — Бо вже не знаю, що я собі за це зроблю!
Вони питають:
— А во ім’я чого ми повинні тебе назад приймати?
— А во ім’я того, — кажу, — бо хочу принести жертву, якою іскупатиму свою вину!
— Документи в тебе які зосталися? — питають.
— Нема документів, — і плачу.
— Так може ти який-небуть шпигун? Звідкіля ми знаємо?
Тоді я кажу:
— Ось же мої документи, — і вивалюю на їх стіл валюти два міліони. — Інших, — кажу, — документів я не маю! Простіть, — кажу, — якщо є така можливість. Бо я жінку свою — ізміняв, а державу — ніколи!
Ну, вони довго між собою вагалися і вирішили мені в останній раз повірити. Після того запакували мене секретно в дипломатичну пошту і повезли на рідну землю.
Так що тепер я скупаю провину у тайзі. Спершу, чого гріха там таїть, нелегко це мені прийшлося, бо я од лісоповалу був увесь одвик при тому чиновникові.
В тім капіталістичному світі був сильно розбалувався на легких харчах, це й зрозуміло, ніхто б отак просто того не витримав, щоби без наслідків, як я; іноді, буває, впадеш на нари у вільну хвилинку й згадаєш усе те колишнє чуже своє життя, наче якийсь, їй — богу, дурний сон. Бо, буває, як уявлю собі, в що вони могли перетворити мене в Парижі, якби я вчасно не повернувся — страх навіть і подумати!..
__________________
Яблука з райського саду
Був у нас в селі такий Матвєй, якого ніхто харашо не знав. І не тому, що він був приїжджий до нас на сезон созрівання яблучних садов, а по причині того, що знатися з ним боялися.
Бо він був начитаний на таких книжках, яких я лічно бачив. Такі вони були умні, що навіть переписані ним целіком і полностью вручну. Може, мені за це ніхто не повіре, бо книжку вручну переписують тільки пісатєля, але всі вони роблять це до того, як вона стане книжкою. А от яка, інтіресно, книжка може собою похвалитися тим, що її переписувано після?
Так от, несмотря на це, він мав їх таких аж декілька штук... І всі в товстих загальних зошитах, товстіших за самі ті книжки. Такі, де все було записано нащот життя і як ним треба жить. Особино по відношенню до інших людей, які теж жилають ним жити.
І от, щоб йому, Матвєю, це легше було робити, він почина ізучать єдіноборства. Такім образом, що достіга в них результатів, які він достіг спочатку путьом радянського бокса, а потім уже по-китайськи, по-японськи і по-тайванськи. І од чого він став сам собою такий жилавий кругом, такий крєпкий скрізь, де тіко можна. Що йому аж, нарешті, стали нужні ці самі книжки, які б пояснили йому, для чого він такий сам собі нужен.