— Дядінька, не троньте мене собакою, — по-справжньому, від усього серця попросила вона.
— Іди, сука, злазь. А то в тебе тут виход один — там, де в тебе вход. Або ти мене тут удовлітворяєш, або я тебе тут ловлю на воровстві усією строгостью закону.
— Дядінька, я ще маленька, — хотіла заплакати вона, так він не дав:
— Малінька? А оно срака в тебе твоя почімусь не така!
Яблуні колгоспні мають ту развєсисту особливість, що перескочити з дерева на дерево не удасться, бо це не джунглі, а сад. Тобто, спасаться за допомогою свого таланта лазіння на каблуках по деревах не получиться.
— Ну, давай, давай, красавіца, злазь. Ти ж моя мармулєточка... Здобнінька ти моя.
— Я?..
— Шо це знизу, ласточка, так харашо видать. Ти мені така приятнінька. Ну ж, не тягні міня!
Лише тут вона осознала свою головну помилку, що полізла на яблуні у платті, а, не хотя би, у спорткостюмі. Який має ще одну перевагу у смислі своєї тьомності. А плаття не затуляє її ніскілечки од проглядування знизу вплоть од каблуків на ногах до самих їх до окраїн, тобто значитєльно вище наливних литок, включая й труси, куди хоче устремляться поки що взором самотній Матвєй.
Бо ноги селянок мають ту особливість, що вони значитільно загорівші нижче платтів, а чим далі, тим вони світлішають до совіршенної білізни. Під тим абажуром платтячка, яке не прикриває, як должно, а лише навпаки, наче одсвічує те істочаїме тепло дєвіч’їх ніг. Так що Матвєйові враз пригадалася дражнилка, якою маленькі селюки доймають старших дівок по причині того, що доймати їх чимось болії существеним ще не можуть:
Стоїть дівка на горбочку,
В неї видно крізь сорочку.
Подивися, Герасиме,
Яке світло невгасиме!
— Ну, чи ж довго ти там, сука, не надоїсть? — не стерплявся він, відчуваючи, що в нього на одну жилу стало більше.
От хто істинний звір!
— І ти будеш довго мене, сука, іспитувать? Преждє чим злєзть? — починає він їй показувати свій справедливий гнів за це, для того й поставлений тут на сторожі інтересів.
— Га? Я, кажецця, питаю? Злізай, суко, щоб я заліз на тебе, таку суку! — не здержав ся він.
— Дядінька, я согласна слєзть і я согласна, тільки ви за це прив’яжіть свого собаку. Бо я його такого дуже боюся, — мало не плаче вона, бо зрозуміла, наконєц, що тут їй єдиний тілько шлях — униз.
Матвєй швидко поніма, що цей собака буде заважати не лише їй, але і йому лічно в любом случаї, і, хоч він сильно й матюкався по-собачому гавканнями, прив’язує його міцно до сусіднього стовбура. Щоби лише звідти він міг наблюдать за своїм хазяїном, як він уміє осуществлять над дівчиною свій справедли вий гнів.
Дівчина Таня під час цього спритно спускається вниз, хапая ящика, одного з тих, яких так безліч валяється колгоспними садами, і якого вона, певно, не раз уже й заповнювала достиглими плодами під час денних робіт у саду, і кидається з цим ящиком на Матвєя, який не чекав од неї такого повороту, удари ж ящиком, до якого за свій короткий вік так звикла проста сільська дівчина, полупають ув ньом сильнєйший одклик у виді болі. Бо про ящики у сістємі їдіноборства ні в одній ніде нічого не було записано...
І коли він уже сам почина наносіть мощні свої треніровані удари руками й ногами, включая й головою, то вони не понімають, що з одного кінця ящика дна нема, а лише з іншого є і тому усі провалюються туди в пустоту ночі.
Но в то же врем’я ощущая часто замість тої пустоти міцне угловате, оббите жестью днище ящика. Це тоді, коли той ящик негадано вознікає із тьми наносімими ним ударами й достігавши спалахів у його очах, од яких вони не можуть привикнуть до тьми, із якої густо сипляться все нові й новіші. В той час як Тетяна, як медпрацівник, чудово знала, де в чоловіка може знаходитися голова, знаходила її із усіх сил ящиком. І її колишня дівоча безпорадність на дереві перетворилася на безсилу ярость столичного пса, прив’язаного до того сусіднього дерева, якого він не може поводком люто вирвати, а лише дико гавкати, вона ж їй передається назад у вигляді споконвічної образи за себе і за цей сад, За цей колгосп із цією лікарнею, яку й фершалським пунктом не назовеш.
За цю пахущу ніч, обважену спілими плодами, які, зачувши удари знайомого ящика, і собі почали ударяти, падаючи об траву і об землю.
Словом, Танька почала гатити його не лише ящиком зверху, але й гострими своїми тухлями знизу, іспользуя для цього усі свої ноги на них. А також знання медпрацівника, який хоч і був ще дівчиною, але знав, де в кожного чоловіка знаходиться те, куди можна ударити ще, крім голови. Бо вона вже геть була зайшлася тим справедливим жіночим плачем, од якого нема порятунку ніякому чоловіку, яким би жилавим він до цього не був.