Но музикант не довіряв їм і дождався совіршившогося утра, коли ні один нормальний чоловік не вийде на вулицю, якщо він не шохвер циментовозки, яка проїздила в той час через вулицю. Тут хвізгармоніст начина бистро понімать, що ні один нормальний шохвер ні за якого калима не впустить його у машину в том віді, у якому той був, вилізши із туалетної ями. Питаясь ні привлєч вніманія шохвера запахом, він, доки водітіль, нічого не зная й не відя перед собою разрушеного забора, спокійно ходив до туалету, — тихесенько, не проізводя лишніх двіженій, заліз у кузов цимента й поїхав собі геть із того злополучного села, де він навіки оставив після себе хвізгармонь. І, вбаюканий їздою, незамєтно для себя заснув од великої усталості і досади.
А проснувся він од того, що якісь незнайомі йому люди б’ють його ломами й молотками, й кайлами...
І що само болі дивне серед цього проізходящого, що він при цьому не ощуща ніяких болів чи других яких подобних ощущеній, що почало його сильно волнувать. Но тут він вспокояється, обнаружив вдруг на собі усе те, що на йом поналипало одо длітільного перебування під тувалєтом, неожиданно обдалося густо циментом марки чотириста і тим самим привратілося у камінь, якщо не сказать больше. По якому дружно б’ють усі робочі, не імея іншої возможності сил пропихать цю брилу під бортом самосвала і підганяємі крєпкими криками свойого прораба ув адрес цього, як він при етом казав, пам’ятника. А також ув адрес усім іншим пам’ятникам, разом узятим вообще, якими у свєті нових вєяній тепер питаються вже доважувати цемент на стройках через дехвіцити для збільшення вєсу надліжащих стройматеріалов.
Яке ж було йово удівлєніє, коли той пам’ятник неожидано у нього на глазах розколовся, й, іздав сильнєйший вонь, навсігда утік зо стройки.
__________________
Анатолій Марчук
Я ніколи не був Анатолієм Марчуком. Один раз, правда, зовсім недавно, довелося бути Дідом Морозом для підшефних дітей.
— Здрастуй, Толю!
Я подивився на цю жінку. Їй не сподобалося моє здивування:
— Толю...
— Я не Толя.
— А хто ж ти тоді?
Така, з круглими очима. На Снігуроньку не тягне.
Ще пару років — і з неї вийде путня Добра Фея.
— Я — Сергій.
Нічого безглуздішого вона не збиралася почути.
— Здрастуй, Толю Марчук! — голосно, майже зойкнула вона.
Вона свого домоглася. Увесь автобус покинув дивитися у вікна.
— Ви помилилися.
— Так ми з тобою вже на «ви»? — образа її заповнювала салон.
Я проштовхнувся наперед, уникаючи поглядів.
— Не хочеш вітатися, Толю? — наздоганяла вона. — Так і скажи!
Розіграти б так міг лише Віктор Лопата, за що його свого часу обрали капітаном КаВееНу. Але він був чоловіком. Однак навряд би він спромігся підбити якусь жінку на таке відчайдушне шоу.
Я виштовхнувся геть. У спину мені влучило:
— Анато-о-о-о-о...
Серце мені калатало. Власні кроки гупали в скроні. «Ідіотка якась!» Коли там же, під скронями, почулося цокання її каблучків.
— Анатолій! — суворо застеріг мене її голос. — Марчу-ук!
Я люто озирнувся.
І зіткнувся з її очима. Збентеженими.
— Толю, що ти зі мною робиш?
Я завдав такого темпу, що її аж жалко стало. Однак помилився, що юрба одітре її. Насправді ж я — розтинав натовп, а вона бігла за мною, мов за криголамом.
— Ну, Тол... — раз у раз наздоганяв мене її шепіт. — Толечко!.. — згущувався він.
Стиск люду хитався назустріч, скалячи зуби. Отут я й зрозумів поета, який колись зізнався, що у хвилини найгострішої скрути скручував газету тугенькою рурочкою, кидався в найгустіший плин юрби, ляскаючи її газетиною по лицях.
— Толю! Толю Марчуче, — наголошувала круглоока.
Доки хтось незнайомий не ляснув мене по спині:
— Толя, не дрейф!
Ноги самі несуть до кав’ярні, де завжди стовбичать приятелі. Може, там і Віктор Лопата зі своєю постарілою командою кавеенівців, може, вони щось при думають...
... «Кави нема». Приятелів також.
Куди бігти? Ніколи не думав, що тікати од жінки така непроста річ.
— Не думала, що ти будеш тікати од жінки.
«Йокелемене», — тільки й думав я, а вона забігала то злівобіч, то справобіч, змушуючи мене до маневру.
Я забіг у бічну вуличку, один двір виявився прохідним, а другий — ні. «Пересете!» Я зупинився. Вона теж.
Двір ще не звернув на нас уваги. «Ну?» — втупився я їй у зіниці.