— Я тут живу, — відповіла вона. — Забув?.. — Вона показала на широке вікно. — Толю, це негарно.
Мовчати.
Зловив я себе на тому, що давно не сплю. Просто в голові верзуться якісь неокреслені мрії. Потім збагнув, що не спить і вона. У таких випадках краще дивитися у підлогу, туди по закутках, де не розвіяли ся романтичні вранішні сутінки.
Кімната пахла кавою.
Дивували ще, вилискуючи древньою шкірою, трофейні фотелі. В акваріумі поперек вікна заломлювався ледачий світанок. Я лежав, насолоджуючись цілковитою своєю пасивністю до всього, яка, відчув я, межує зі свободою. Ніякого втручання — за цей час вона вже встигла шелеснути на кухню.
Кавових пахощів додалося — тільки й того. Ні думок, ні турбот. Бо я — Толя Марчук. Як ота рибка. Або та. Зависла собі в акваріумі й хвостиком анітелень.
Побачивши каву перед собою, я зрозумів, що не хочу її.
— До речі, мене зовуть Сергієм.
Запала пауза, і я вирішив-таки сьорбнути з філіжанки.
— Ти мене цим своїм Сергієм замучив, — сьорбнула й вона.
— Оно там, в піджаку, лежить мій паспорт.
Вона пила каву й дивилася в акваріум.
Я простягнув руку й дістав документ. Вона погортала його байдуже й тицьнула назад. Допила каву усміхненими вустами. Шаснула під ковдру й притиснулася, тепла, шепочучи:
— Ох, Толю-юню!..
__________________
Відблиски
Бордельовим ліхтарем світився університет.
«Коли вже він засяє синьо-жовтими кольорами?» — замріявся й побачив Вітька, який тупцяв сходами.
— Ти вже здав? — я мав надію, що він, на два курси молодший, уже проскочив. То я й поготів.
— Еге, розігнався, — він забухикався од цигарки і, проматюкавшись, прокашлявся. — Оно чув, скількох завалили? Дипломи позабирали, — засумував він, і дим потягнувся йому тоненькою цівкою, міняючись із сизого на синій.
Я чекав, доки він виповзе під червоний промінь і спалахне ним.
Ми зітхнули й зауніверситетилися. Над нами небеснилося й зорілося, доки Вітько не буркнув:
— А технарі будуть перездавати?
— Ні, лише гуманітарники.
— Суки, — виплюнув він з рота залишки диму.
— Чого ти? Вони і в застійні часи вчили біном Ньютона, то він і зараз той самий біном. А ми? «Образ Леніна в пожовтневій літературі».
Обом задокучилося.
— Слухай, — надією забриніла його нова цигарка, — це так лише в універі? Чи й по інших вузах? — По всіх гуманітарних факультетах України — не допускати випускників до посад без переатестації.
Він проматюкався крізь цигарку.
Ми прослизнули до актової зали й пополотніли. Не тому, що на зсунутих столах у півтора метра заввишки лежали екзаменаційні білети. А тому, що за ними сиділа та ж сама комісія: Скрипник, Дубина, Кононенко... і всі інші, чиї прізвища я, слава Богу, до болю знайомі, позабував. Що мимоволі мало не запитав:
— А кому ви самі поздавали переекзаменовку? Га? — але натомість шепнув до Віктора:
— А чого це так багато білетів?
— Цить, це за усі п’ять років навчання, — промимрив він, але зневага в його голосі не подолала здивування.
Так, аби паперовий Монблан затуляв конглава, я підсунувся й потягнув білет. І не втримався, читнув перше питання: «Олекса Десняк. Роман "Десну перейшли батальйони"».
І перш ніж злякатися, вишкірився:
— Що це за переекзаменовка? Це ж антиукраїнський роман! Чому його виставили на іспит? — Вітя смикав за руку й робив очі, страшніші, аніж у нього були. — Десняк же оббрехав Петлюру, що той був ярмарковий злодій і його били в Полтаві за конокрадство! Отака переатестація?!
— Не мозе бути, — сполотнів Кононенко. Як і колись, він вражав несподіваним поєднанням свого оперного баритона із невимовою шиплячих.
Узяв білет, довго читав. Перезирнувся з Дубиною. Так що я збагнув: ми помінялися ролями — тепер я їх екзаменуватиму! Бо хто уповноважив цю комісію?
— Бачте, — сказав Дубина. І сам перезирнувся зі Скрипником. Цієї миті йому було досить, щоби він осягнув. — Ви як фахівець, м-м-м, ви мусите знати, що тут йдеться про першу редакцію роману. Якого свого часу було вилучено в рукописі, й широкий загал його не побачив. Десняк написав другого варіанта, — він перевів зіниці на колег, і ті повільно кивнули. — От і розкажіть нам, будь ласка, м-м-м, чим саме ріжниться, — він педальнув на шиплячому, — чим ріжниться перший варіант від другого. Сідайте, готуйтеся.
Купа білетів придавила мене. Й купа екзаменаторів. «Так, — не встигав думати я, бо паніка випереджувала, — значить, роман "Десняк перейшли батальйони», тьху, не його, а її, Десну... "
— Вітю, — підсунувся я ближче, — ти не чув, — шепотів я, — чогось про цей перший варіант? Він де публікувався?