— Отродясь. Я б знав, якби було. Не морочи голову, бо в мене «Заборонений варіант п’єси О. Корнійчука "В степах України"».
— Хіба такий був?..
— Хто й’зна, може, він про всяк випадок крамолу плодив, — засумував пошепки Вітя.
— А друге, знаєш, яке? «Дружні стосунки Сковороди з російською прогресивною думкою доби феодалізму».
І щоби я пойняв віри, він показав білет. Й сам не втримався, очима ще раз перевірив написане.
— Твою в дивізію бога душу, — синхронно зірвало ся в нас.
— Не шепочіться там! — озвався Дубина й знову занурився в мовчазну побожність.
«Було б про що шептатися», — поволі впадав я в розпач од того, що переатестацію проводять ті ж самі Десняки з Корнійчуками.
Так пильно я про це подумав, що побачив цих двох по той бік білетної купи поруч із деканом Білоштаном, якого свого часу народ охрестив Дебілоштаном. Одвів з докуки очі і влучив ними у своє друге питання:
«Вірш "Заповіт" Олекси Ющенка».
Я вчепився за парту. Кононенко незворушно споглядав мене, потім, зненацька для себе, стямився:
— Ну, довго ви там оце?
Скрипник також скрипнув кривою посмішкою:
— Просимо, просимо.
Я рушив, сподіваючись, що в останню мить глузд викине мені якусь зачіпу. Не хоче ж він втратити посаду в «УРЕ», тобто в її другому варіанті — «УЕ»?
Однак відчув, що батальйони переходять не Десну, а мене. Кожнісінького їхнього чобота відчув, і навіть тих, хто босоніж.
— Перший варіант роману був основним, — я по-академічному кахикнув, — саме він був відправною точкою у створенні наступного, — завершив я.
Микола Дубина на мить кивнув, і всі вони знову поринули у власний безмір, аби зіставити з ним почуте. Отут і я полинув до себе. Так, що став одразу усіма варіантами Десняка:
— Перший ріжниться від другого тим, що всі негативні образи тут належали не петлюрівцям, а денікінцям. Наведу приклад: в епізоді ґвалтування Марини діяли саме білогвардійці, яких потім замінено на хорунжих і підбунчужних. Марина зайшла до штабс-капітана на посвідку й була люто збезчещена не лише ним, а й усіма п’ятьма його колегами, які причаїлися у ванькирчику, чекаючи слушної нагоди... — Я радісно зазначив, що конглав один по одному оживає, випірнаючи крізь очі на поверхню. — Ганебний цей факт сколихнув усю тодішню Полтаву. Так, що про нього описав і сам Короленко, — перше його листування до влади — це було звертання до Денікіна, а не до червоних комісарів, які вже паплюжили місто згодом. — Тут я напоровся на Вітькові очі.
Вони стали такі круглі, що аж квадратні. — Обурення мас підхопило вчительку Килину, як пише Десняк, учорашню емансипатку, вона прийшла й зажадала пояснень од офіцерні. Де її було зґвалтовано також відповідно п’ятьма зуавами.
— Я була дівчиною! — гордо ридала вона. — Не лгітє, панно, — відповів п’ятий з них, — нікакой дєвчіной ти са мной, па крайнєй мере, не била».
Ось які були автентичні рядки, вилучені потім пись менником під тиском обставин, які...
— Блискуце! — пробаритонив, цямкаючи, Кононенко.
Вискочивши з універу, я тут же побачив, що він є не бордельним, а фотоліхтарем, перетворюючинав колишні зображення на пурпурові світлини, які по волі проявлялися в розчині повітря. Феномен цей досягався підлим робом: стіни закладу щедро змащені багряною фарбою, ще й ліхтарі осипали їх червоними світлофільтрами. Він був лояльніший за Кремля.
Хапнувши ротом рожевого повітря, я запірнув назад, згадавши про Вітька. Крізь притулені двері я почув, як він виборює Сковороду:
— Прогресивні ідеї Заходу доходили й до Росії. Оскільки її цариця Катерина Друга листувалася з Вольтером... А вже з Катериною спілкувався й наш мандрівний філософ Сковорода.
— Які є тому підтвердження? — поцікавився доцент Гнатюк.
— Народ! Народ свідчить. Наприклад, Самовидець Величко, записуючи з його численних вуст історію... — я глянув у очі Вітькові, й узрів, що вони саме такі, як у мене, коли я провадив Десняка через Десну, — ці факти у вигляді народних оповідок голосять, як Сковорода, зустрівшися з царицею, почув од неї кпини: «— Якщо ти єси Сковородою, то мусиш добряче жарити?
— Щоби добряче прожарити вашу величність, — не розгубився мудрець, — то потрібна не сковорода. А добрячий вертел!»
Вітя хапнув цигарку до рота, але встиг схаменутися й тицьнути її назад.
— І от нарешті настав час сказати правду: скільки ми будемо терпіти знущання од русифікаторів? Адже справжнє прізвище філософа, провісника світового екзистенціоналізму — воно козацьке, наше таки — Пательня. Сковородою його зробили церковні чинуші, записавши отак його до церковно-приходської школи!