— Що це?
— Сирі яйця. Пий, Жеко, підемо в консерваторію.
— На кий?
— До професорів. Нехай тебе послухають.
Він розповзся й почав голосно харчуватися. Потім сказав:
— Ще.
Вони для його голосу не були потрібні, бо той існував незалежно від матеріальних факторів. Доки Жека висьорбував їх, я міркував, у що б його перевдягти.
— А де кепка?! — раптом виплюнув він яйце.
— Кореші забрали, — підсунув я інше.
— Кепу?.. — здивувався він за друзів.
— І транзистора. І будильника, і куртку.
— А-а, — повірив він і заплямкав.
— Шакали, ...дь.
Але надувся, наче Діззі Гілеспі. Аж очі набубнявіли.
— Я тобі іншу дам, — сказав я.
— Іншу?? — визвірився він. І тут же осікся.
Бо я побачив ще одне чудо — сльозинка прокреслила крізь жахливий його синець чисту стежинку.
Він збагнув, що я збагнув, одвернувся і почав терти око — за мить «ліхтар» сяяв, як і дотепер. Я вхопив його за пальці й видер шматочок свинцю. Гладенького, відполірованого натиранням.
— Ладно, — погодився він, — ходім у твою консерваторію...
Мосенжецька була жінкою бальзаківського віку.
Окрім того, вона була автором брошури «Концептуальне переживання у вокалі». Лице її намазаних кольорів побіліло ізсередини, так вона зблідла, коли побачила Жеку. Класового ворога, і почала вбирати повітря у резонатор.
— Співай швидше, — устиг я, доки вона випустила його назад зі словами...
Там вони й залишилися, коли вона почула його перше «ля».
Голос мав таку політність, що вся конса покинула цигикати. Склепіння її уперше відлунили:
...менструаці-ії!
...каналізації!
Відгалужувалося сходами-переходами.
Модуляції були такими, що якби ними загинався й семиповерховий мат, він би однак розчинився в цих неземних мелізмах.
У Мосенжецької одпала щелепа. Од чого на лице їй повернулися всі кольори, окрім напудрених. Що я вперше нею замилувався — вона перетворилася на резонатор, просотаний зоряними фіоритурами Жеки.
Навіть вахтерша... Та що вахтерша — першокурсники у кав’ярні навпроти забули каву... Бельканто ширилося, доки Жека того хотів. І зробив от що: несподівано провалив тон крізь шуми, легко повернувся назад і завершив автентичною каденцією.
Я чекав доти, доки професорка отямлювалася. Мені також нелегко було повернутися до пам’яті — ви слухати такий голос зблизька. Якого б вистачило на десятки її брошур. Тут вона пригадала дослідження одного канадця, якими була просто обурена. Той дослідив структуру ДНК українців і виявив там ген, якого нема в інших націях. І назвав його геном музикальності. Тепер Мосенжецька відчула, як її контраргументація розсипалась через отой «ліхтар» навпроти. Бо це світилася не генетика, а прецінь біологія.
— Ну, як? — зловив я нарешті поглядом її зіниці.
Вона відповіла потойбічно:
— Ніколи не гадала, що в тенора форманта може переважати домінанту.
Жека гигикнув. Як знав, що ця фраза стане крилатою. Ці її слова прозвучали для нього екзотичніше, аніж його арготизми для професорки, що він їх ви співав.
Крилатою стала не лише фраза, а й Жека. Він тепер і жив у репетиторіях. Бо йому було соромно з’явитися на Чоколівку у новому костюмі. А особливо без кепки.
Конса кожного разу переживала його з’яву. Навіть у їдальні всі нишкли, дослухаючись, як він плямкав.
— Форманта над домінантою... — шепотів хтось із хоробріших.
— Янусю! — крикнув він поверх вінегрету в роті, побачивши мене. — Сідай, чувень, я зара’ тобі хавки задєлаю.
— Об’їдати студентів... — зашарівся я, уся братія млосно споглядала нас.
— Чувень, це ж на шару. Мені тут стіко талонів на халяву дали, що не про...
Йому ледь не зірвалося «не просереш», але дивовижним робом він стримався:
— Не прожуєш! Чувень, я зара’ таку пісню сам кльову придумав, не про...
— Не прокочумаю?
— Во.
— Пісню? — почав дивуватися я, доки не отетерів. — Ти? Про що?
— Як про що — про музику.
Це він вимовив підкреслено. Як людина, яка не допустилася жодного матюка. Я очманіло доїдав суп.
Напудрений місяць припорошив Чоколівку. Таємно сяяли зорі, додаючи тиші. Ніч кольору розфарбуйки дивилася на нас, незримих, які долали безлюдні простори.
— Ну, ви, кенти, вас сюди хто звав, да?
Почув я знайоме ляскання ланцюжка на цокавках.
Я озирнувся й побачив той самий кагал. Здалося, що він нікуди й не рипався ще звідтоді.
— Хлопці, ви що, своїх не пізнали? — непідробно здивувався Жека.