Вони оглянули його, наче потойбічника, — кент у костюмчику, прасований, пострижений на проділ.
Як і личить людині, яка недостатньо випила, аби вгамувати природну лють, ближченький вхопив у кулак вилоги його піджака й... Аж тут у простір про рвалося гіпнотизуюче:
Сульмарелючіко!
Італійську вони ще не вчили, проте одразу упізнали форманту, й зачудовано заходилися, лапати його нову одяганку.
Лястрод’ардженте,
Плячідайльонда,
Просперольвенте-е-е-е!
— Так це ж ти, Жек, што ль?! — нарешті дійшло до того, з цокавками. Так щиро це в нього вирвалося, що Євген увірвав пісню. — Ну, Жек, ти даєш! Ти ...дь, і ботать став ........ ...ть, іначе.
— Чого ти так рішив? — примружив Жека ліве око, але воно було без «бланша».
Той наморщив лоба.
— Я шото ні одного, ...дь, слова од тебе знайомого не чую, кєря.
Жека підморгнув тим оком і сказав чистою форман тою:
— Чуваки, я тепер людина іскуства, мені матюкацця ніззя!
__________________
Шшє коле бульо красте грігх
— Не бери того тилятка, — сказала я.
— Яг жи ни брати, коле воно, гляннь, як на мене деветься, — відповіла я.
— Та й гріх буде не взяти, — воно ж не на корову деветься, а на мене, — відказала я.
— До гріх буде, — сказала я.
Се в мени таке трапляїться погуворити сома з собоюв. Коли не знаешш, шо робити, то з ким шше погувореш?
Бо тут курова Манька привела не удне тилятко, а двоє.
— Однакуво бригадир собі лишнє забире.
— Не посміє, — не згодилазя я.
— Тоді присідатуль.
— Ні.
— Або завхвермою, — відказала я мені.
Так, що ніхто не зміг запиречити, навідь я. Бо завхверми був такей, шо не тільки тилятко вцупив би, та й саму Маньку давно вкрав би, якби не буявся інших злодіїв — бригадіра й присідатуля. А необлітероване тилятко — ясно як день, шшо пробазарює.
А воно ж таке любеньке, й дивиться так на мене, чисто тобі людськими очима, наче туди душа людська вселилася. Я й ни знала, шо саме тоді, ув обід, так і сталося.
Звідки б я могла таке знати? Як у школі не вчили на таке. Бо хто ж там уміє такого навчить?
Лише очі такі навчатимуть. Які дивляться на теби мокро так.
— Ти таке мудре-мудре, — торкнула я його. — Ти таке мудре-мудре, а як тибе винести?
А корова так од нього аж начи задкує. Інше лиже, лиже-ніже, а це наче мені оддає. Бо хіба двох вилижеш?
Дивлюся я на тилятко, а очі його мені й кажуть:
— Отак бери в мішок і неси заховай на кладовишші. До вечора. А там ітимеш, забиреш, ніхто не взна.
Наче Сус отой у яслах, — таке воньо до мене очима лагідне, шо я, наче не своїми руками поклала підстілки в мішок і його завинула туди і швидко так понесла, шо не встигала думати.
Про те, шшо я ніколи до того, ні після не вкрала ні грами. Ні в голодовку, ні навіть у колгоспі, який тільки те й робив, шо нас оббирав. Про те, шшо це мене, сміх подумати, тилятко навчило перший раз таке зробить. Бо ноги несли мене швидше, ніж думки. А кралося легко, так легко, шо хутко.
— І от де ти його на кладовищі заховаєш? — запитала я.
Я не знала, що й відповісти, доки тилятко в мішку не тіпнулося в той бік. Де стояла свіжа могила. Так із тиждень їй, не більше. А вінками так густо обкладена, аж сам Бог велів між них підкласти сінця, примостити мішечка, погладити його. Й тилятко там принишкло так, шшоб дожидати до вечора.
Я ледви устигла довчасу — як прийшов на хверму завхверми й побачив, шшо моя Манька вже не тільна, а стоїть і облизує тилятко.
— Мня, — подумав він уголос свої думки. Й озирнув отак тилятко базарними своїми очима.
— Це той, коли? — ворухнув він до нього оцупчиком товстих пальців.
— Тільки шо, — відповіла я. — Тілько оце-оце.
— Ну, той, нихай, — він подумав про свої пальці.
Й заховав їх до кишені. Потім потоптав кізяки геть.
Де й зіткнувся з бригадиром, який, побачивши його, нічого не сказав. А повирнувся і пішов шше далі.
Водки їм і без того тилятка хватало.
Я тоді довше возилася кольо бідонів, шшоб піти звідси найпізніше. Насилу інших периждала. Після цього хутій-хутій до цвинтаря, доки шше не зовсім темно, шшоби не зовсім страшно стало.
І од тільки я до нього забігаю, коли глянь, — шшо таке? Таке їде. Аж то машина.
— Чого це машина кладовищем їде? — питаюся.
— Не знаю, — відповідаю я. — Зроду такого ни було, машини завсігди біля воріт зупинялися, шоб люди далі ногами по цвинтарю йшли.
От заїжджа туди машина й поволі їде. Куди? Та до тої самої свіжої могили, до моєї. От під’їхала, стала.