Двоє вилазять, мішка витягають, кидають. А в ньому шось.
— Невже ше одне тилятко? — питаюся я.
— Подивися, хіба тилятка такі великі? — відповідаю я, а сама вже хапаю сибе за руки, шьогоб не трусилися.
А один ни вилазить, так і сидить за рульом, так і сидить і мотора не глушить. Далі тоді двоє докурили й виймають із машини лопати. І йдуть до моєї могилки. І несуть туди того важкого мішка, тягнуть. Як я починаю розуміть, шього в тому мішку ни тилятко, а зовсім навпаки, то я начинаю кусати собі руки, шьо таке бачу. Шьогоб не закричати зовсім. Воно ж видно, шо тамечки людське шшьось. Но де хто бачив, шьогоб людські тіла в мішку ховали?
— Ворушиться, — шепочу я.
— Ни ворушитьця, — відповідаю я, хоча сама бачу, шо мішок отак тіпнувся і застогнав.
— Шо ж ти, козьол, — каже один грізно, а голос хвилюїться, — не додєлав?
— Шчас додєлаю, — хотів засміятися іньший з них, а подавився димом. Докашлявши, узяв і лопатою ударив того мішка по голові. Й він затих.
Тоді ці двоє стали докурювать. Коли б отой за рульом не висунувся:
— Ну, ви там позасинали, шо, козли?
І всі троє, видно, чомусь дуже хвилюються, так, шо й цигарки їм не допомагають.
От підносять вони того мішка до могилки свіжої, до самих вінків. І отак туди встромляють свої лопати.
Раз, вдруге, ну вінки їм заважають. Тоді отак бирутьця за вінки. І тут раптом звідтіля на них щось як кинеться таке, як закричить!
Так воно крикнуло, шо навіть я була не пізнала.
Шо ж то кричить їм моє тилятко і кидається просто на них разом із мішком, у якому воно сиділо. І хоч було майже ніч, а од цього усі вінки з могили розлітаються геть, і звідти починає вистрибувати шось таке темне, таке, шо я з пириляку ни пізнаю свого мішка.
Вони б од пириляку б закам’яніли б, якби не кинулися тікати. Один отак учепившися за лопату, побіг за ворота, але там перечипився через держак і там за воротами впав і вмер. Другий же подавився цигаркою, почав дуже кашляти нею й кинувся через паркан, але зачипився кишеньою за нього, затіпався, а кишеня ни злазить зі штакетини. То він три рази тіпнувся й умер також.
А тилятко скаче. І отак-отакечки кричить і просто до машини.
А вона як зорве з місця, як гребоне колесами, як вискочить із кладовища та просто в стовпа! Так шо машина осталась жива, а шофер її убився, бо голова не видержала об кабіну...
... Коса її спасла, ту дівчину. Бо ції троє, вони шо придумали? Вони бируть із собою в машину закуски, горілку, лопату і їздять нею доти, доки не бачать дівчини.
— Сідай, — кажуть, — дівчино, ми тебе підвиземо.
Яка відмовилася — це була наша поштальйонша, як уже потім на слєдствії розібралися. Бо вона несла сумку з поштою і не довіряла сідати в незнайому машину.
То вони поїхали далі. Доки не зустріли Ніну з сусіднього села. Вона йшла од траси, од автобуса. Ну, навіщо їй було сідати, коли там іти було які три кіло метри? А воно, дурне, й сіло, і вони її підвезли, тіко не по дорозі, а в ліс. Там прив’язали, почали по черзі водку пити й закусювати, і по черзі її насилувати. Бо водки в них було багато й закусить, то вони там її довго мучили. Аж поки убили лопатою. А тоді в мішок.
Ну не подумали, шшо в неї велика коса така. Яку вона отак на голові обкрутила шпильками. Якби вони додумали їй косу розпустити, то, може, і вбили б дівчину. Ну вони про це не подумали, а вдарили лопатою щосили, але коса приглушила.
Коли усе село на цвинтаря прибігло й дівчину випустило з мішка, то вона виявилася Нінкою шше живою. Як же дякували мені з тилятком її батьки потім! От. А є ж у нас типер і такі дівчата, які спішать собі швидче косу одрізать. Ну, шшо ти їм скажеш? Як їх одучити шше?
__________________
Заручник імперіалізму
От чим, інтересно, був хороший німецький полон? Тамечки хоч була надія яка, що він-таки коли-небудь візьме й кінчиться. А якщо згадувати, так пошти що й нічого — одне й те ж лісоповал і лісоповал: в холод, у хуртовали сосни ті нескінчені. Яким кінця-краю нема й не жди, як і тим планам, які спускали нам ізгори.
Інтересніше почалося, коли приїхали п’яні і до зубів озброєні і хитаються наші визволителі. Негри такі — ми навіть у полоні таких не бачили. їздять тобі вмазані на веліках і хитаються, і не падають, і робити нікого не заставляють — отак ми уперше побачили американську армію.
Почала вона нас годувати, хто живий іще був і підбивати на зраду. Я тоді й сам був думати починав, що мені на Батьківщині положено за полон. Що вирішив піддатися на ворожу пропаганду, яка нам що дня клепала, що в еСеРеСеРі нас усіх за це посадять, як не розстріляють. Я тоді був попався на ці брехні і вчасно не інтернувався. Словом, побоявся, якщо покажуся вдома, то моїм жінці й дитині за це буде по заслугам.