Не довіряють. Ясна річ — документів у мене після полону ніяких не виявилося.
Ну, я й терплю.
Мдя. Я й змолоду не звик був терпіти. Що через цю нетерплячку, слава богу, встиг до війни одружитися. Як знав. Ще й дочку встиг побачити свою.
Попав по мобілізації в піхоту, потім в артилерію, потім в полон. Коли нас оточили — покінчити із оцим життям не було чим. Гвинтівка нам не полагалася. Не кінчать же його, прокляте, було з гармати.
Як хто не пробував — то я не раджу.
Отак проходить і місяць, і два. А я терплю. Проходить і третій, а я уже й звикся, стерпівся весь, і вже нічого, живу собі. Лише по ночам штани пачкаю. Коли чиновник викликає мене до себе й питає таке:
— Ну, що, — питає, — як воно?
— Спасибі, — кажу, — тільки штанів жалко.
— Невже, — питає, — кортить?
— Як же його не кортіти, — кажу.
— Ну так от: тут у нас є для тебе одна дєвочка. Но тільки вона чесна. Нічого вона ще не знала, бо із сильно хорошої сім’ї. От із нею роби, що хочеш — усе. Лише така умова, а може це й наказ: вона тобі, а ти їй дозволяйте усе, окрім останнього, ясно? А ти все роби, що сам хоч, но щоб вона мені дєвочкой і зосталася. Треба ж її пожаліть — у неї мати в останню голодовку померла. А не то — роботу утратиш.
Ну, то я вже й не питаюся, во ім’я чого, раз така доля.
От везуть мене на таксі у таке ж само шикарне приміщення, що лише тіко стіни в одних дзеркалах.
— Оце, — показує чиновник, — твоє робоче місце.
Дивлюся: кровать.
— Подобається?
— Нічого, — я мацнув рукою — пухова, — годиться.
А сам таємно думаю: що це за дівчина загадкова така? Не дождався, доки вони повиходили. Сиджу.
Ну так от. Приводять, нарешті, до мене цю дєвочку.
Я як глянув, так у мені усе й стислося. Красуня!
Років їй сімнадцять, а саме главне, на мене дивиться й посміхається. Я й налив собі у фужера не глядя.
Ну, ми прилягли. А вона посміхається. На тому дивані. Ну, слово за слово, почали ми. На тих пухах.
Видєлувати. Години зо дві. Що вона перестала посміхатися, а навпаки. Бо в неї — груди. Боже мій, які груди — і одна, й інша. Та що там вони — там і те, і те, і все таке. Кров мені вже куди хочеш вступила, мало з очей не вискочить, а ножки! І ножки, і там усе навколо них.
Що робити? Не встиг спитатися я сам у себе, як несподівано, зненацька — як рвону, шо ще там на ній оставалося, плювать, я думаю, на умови там різні й заборони різних чинуш, раз він мені ніхто поруч із такою красою! І на роботу таку плювать, бо тут же глузд загубити недовго, не то, шо роботу загубити. А вона:
— Мамо!
Бо все збагнула, бідненька моя. Що я вже зупинитися не можу ні перед чим, що там далі було — так це кошмар... Згадувати страшно: ну, цеє діло в неї — пополам і все інше, що та ще лишалася. Вона й плакала, й билася в істериках, потім потихеньку була затихла кругом. А уся там обстановка: подушки різ ні, простині, наволочки — заляпалися нею геть. Навіть дзеркала. Так шо, ну, думаю: виженуть, це вже точно.
— Що ти зробив! — лається потім чиновник. — Я ж тебе що просив? А ти ж що зробив — скалічив дівчину.
— Я ж, — кажу, — жива людина.
Він поскрипів, поскрипів. Ну назад же не вернеш. І кінчилося усе тим, що він вилаяв мене, а на другий день привів таку даму. Солідну, значить, но гарну, страх! що не вигонять, думаю. Так виговорякою й отдєлаюся, здогадався я, дивлячися на неї. Що не помилився. Бо чинуша мене про цю даму попередив зарані, що з нею роби, що сам знаєш.
— Тіко не все зразу, а так, потрошку, — каже, — бо у нас культурна країна. Добре?
Отак-от у мене починалося нове життя в їхньому продажному світі. Одіспишся, од’їсишся, гімнастику там зробиш яку, пройтися вийдеш, до театру чи до кіно білетик візьмеш. Ну, а ввечері двигаєш туди, де дзеркала.
І так на мене таке життя почало непомітно діяти після полону й голодухи, що я й сам не зчувся, як почав у нього втягуватися.
Настраждався ж...
Що тепер от до мене приведи хоч яку: хоч таку, хоч — таку. Но я починаю підозрівати, що тепер я у них, виходить, як навроді простітут. Отут гранчака «Столишної» смикнеш — і вже не думаєш, а — вперьод!
Но тільки не можу второпати: навіщо ж молода, гарна уся, культурна, з фігуркою, образована, чистенька вона буде тратить гроші, і гроші чималенькі! на якогось мене? Що вона — не може знайти при своїх ділах нормального земляка безплатного? Та їх таких по тому Парижі скіко хоч.
Хоча, подумавши, для крупної, солідной дами я й лучший за співвітчизників. Та при чому, питається, тут невинні дівчатка?
Що ж їм за радість із першого разу? Бо я ж був весь змучився по тих таборах та пересилках. Але не зважаючи на це усе, такий я там оставався, що навіть фашисти про це не підозрівали і їм не удалося поодбирати в мене. Так що я іноді й сам починав уже себе боятися.