А мучимий я був тут виключно одним: «Во ім’я чого воно все?» А у відповідь — лише мовчанка і сміх.
Однак з часом мені попалася одна така мадам, що бачу, що я, чимось, мабуть, починаю їй подобатися.
От одного разу їй удалося таємно шепнути мені, що так, мовляв, і так, ти мені чимось так до душі припав, що я хотіла б із тобою зустрітися, але тільки не тут. І тут треба, якщо твоя згода, діяти нишком, бо вислідять. Телефончика шепоче.
Ясна річ, нишком. Бо шеф мене вже декілька разів безробіттям залякував.
Наступнього дня я виходжу ніби на одпущену мені прогулянку, і так, наче ненароком, до проходящого трамваю — скік. Так, виходить, мене той інтерес мучив, таємниця моя нерозгадана. Що я думав: мабуть, усі ці дами — жони дуже багатих і дуже старих баронів, чи, навпаки, промисловців. Або монашки.
Словом, зустрілися ми з нею і я вже постарався, щоби все було лучче, аніж на робочому моєму місці.
— Ну-ну, — каже вона. — Ти, — питає, — звідкіля це родом такий?
— Звідтіля, — кажу, — з-під Обухова.
Ну, побалакали там про те-се, тоді я починаю підбиратися до головного:
— Я тут у вас не все розумію, особливо деякі речі. Мушу тобі признатися, що мені за цю мою роботу платяться гроші й чималенькі.
Вона сміється й каже:
— Щоб ти не сумнівався — і мені також. І теж — чималенькі.
І от я вже взагалі лежу й нічого не розумію.
— Як? — питаюся. — І тобі? А тоді ж — за що?
— Еге, — каже, — за то.
І назива суму. Я мало не отетерів.
— Поясни, — благаю.
— Ти зараз цього не зрозумієш, — одвіча. — Може, якось іншим разом я тобі й розкажу, — знущається, — а зараз іди. Поспішай, тобі оно пора на роботу.
Отак маніпулірувала.
Ну, я хутень прибігаю, ікри з’їдаю подрійну пайку, запиваючи сметаною, потім горілки «Столишної», як було перед атакою, і вперьод!
А приводять мені інтересну дівчину таку, що по фігурці видно, що образовану, я з нею, сам злюся: хто ж ти тут у мене така? І хто, думаю, я тут такий?
Куди ж це такі гроші дикі пропадають?
І во ім’я чого? Чого? Чого?
— Ой, болить же! — кричить.
— Болить?.. А мені — не болить? Тобі скіко заплатили? Признавайся зараз же мені! Ну? Ну? Ну?
Та — не признається. Мабуть, їй добре заплатили. — Не розумію, — каже, — про що ви таке й кажете.
Ах ти... Що я їй тут зо зла й показав — на руках винесли. Чиновник мені вичитує:
— Ти оці свої жлобські штучки покинь. Випитувати. І пора кінчать уже з калічинням дівчат, це тобі не в СеРеСеРе... Тебе — од смерті спасли? Спасли. Гроші тобі платять? Платять. Мало тобі? Баб тобі, може, не хвата? Можу й підкинути.
— Та нє, наче хватає...
— Якого ж ти чорта? Найшов собі місце в житті — ти: бездомний, безродний ти, безпаспортний — і живи! І працюй. А не розпитуй. А розпитуватимеш — вижену назад, як собаку, раз не ясно тобі це.
Ну, я вже й мовчу.
Однак одна думка мене постійно гризе: що це воно за така контррозвідка, га? Питається. Яка буде кидати взаємно нам отакі шалені гроші? Яка їй із цього усього може бути вигода?
Якось я вибираю зручну хвилинку і скритно дзвоню із туалєта цій мадамі, що була мені телефончика нашептала:
— Мрію з усих сил, — кажу, — про зустріч...
Вона таки зраділа була! Бо ще не знала, чим це для неї закінчиться...
— А ми, — каже, — і так із тобою зустрічаємося сьогодні. Бо сьогодні, — радіє, — у мене з тобою і назначено ж.
«О! — думаю. — Утям знову тут що-небуть...»
Маніпулірують.
Ну, привозять її до мене. Залазимо на діван і робимо такий вигляд, наче не знайомі. Я умазую подвійну порцію «Столишної», щоби трохи озвіріти. «Ну, — думаю, — а тепера — держись!» Вона до мене горнеться, уся така бєднінька, тулиться кругом, бо ще не знає. А я — знаю і думаю: «Ну вже ні, пробачай!» Вона і так, і так, і так. І так, і сяк, розпалилася, біднесенька од того, бо не зна, що її за це жде. Я теж насилу терпів, скільки міг, а потім... Наче з цепу зірвався. І що я їй потім робив за це... вона тільки кричить та проситься. А я — ні! Ні! І ні!
І — ні!
Тоді вже вона розуміє, бідненька моя, що це вже не жарти, і питає мене так:
— Що це з тобою таке сталося? За що ти мене так невзлюбив?
— А те, що ви тут зібралися всі розумні дуже з мене дурника робити взялися. Маніпулірувать! Признавайся — ну! Що це за робота в мене така? Що це за така контррозвідка? Хто тут кому гроші платить і накази роздає?
Вона, дурнесенька, надіється одбрехатись, одпроситися, а я їй — не вірю! Не вірю! І не вірю! Тоді вона бачить, що зі мною такі жарти не проходять і починає мені розповідати: