— Я виросла, — почина вона розказувати, — в пристойній, забезпеченій сім’ї. Такій, що познайомилися ми з одним буржуа. Так, що дійшло у нас діло до весілля. І в результаті чого одкривається моя повна холодність до цього діла.
— Ну, тепер, — каже буржуа, — звернемось до лікарів.
Звернулися. І вони лікували, лікували, й окроми того, що гроші взяли, нічого не вилікували. Виправдовуються тим, що тут медицина теж безсила.
Тоді мій буржуа, раз таке діло, кидається туди-сюди по знайомих, по ворожках — і не помага ніщо. Бігали ми, бігали...
Доки хтось йому не насовітував одну думку. Що якось він бере мене й нічого не каже, і приводить мене ув один ресторан. Народу там зібралось — пітьма, так як не в ресторані, а якій їдальні. Що один на одному сидять.
— Куди ти, — питаю, — мене привів? Не міг у Парижі знайти місце помалолюднішого?
— Сиди краще, — зара взнаєш. Що ми, голодні? їсти сюди прийшли? Бо тут сьоні виступа рускій ведмедь. Ну, словом, зара сама все побачиш. Тобі самій, — каже отак із притиском, — буде дуже корисно це.
Я нудьгую, беру те меню, і воно випада мені з рук?
Блюда не особо які і їх так щоб не дуже багато, зате, скіко в Парижі я живу — цін таких я не бачила.
— Це шо, — питаюся в свого буржуа, — найдорожчий ресторан ти вибрав? Ми б могли й не так дорого повечеряти, зате набагато швидше в любому іншому місці.
А він на те — мене й не слухає. Ну, ми сидимо, їмо, що там є, а усі навколо тільки й роблять, що хвилюються чогось і вечерю не доїдають. І нервуються.
Бо одна стіна в ресторані тому — така наче типа скляна, але не зовсім, бо подзеркалена наче. Велика така. А всі, хто з цього боку до неї сидять, удивляються туди і наче кожен чогось жде.
І звучить музика така, й за дзеркалами тими вмикається повільно світло, і тут я почала здогадуватися, що вони виявилися прозорими в один бік. І отут я вперше побачила тебе, ти там сидиш і когось ждеш, і хвилюєшся. Тоді приводять до тебе молоду невинну дівчину. Таку сімнадцятилітню. Ви там з нею годинку-другу поборюкалися на пуховому дивані й подушках.
Доки ви собі борюкалися, а я відчула, нарешті, в собі, якісь незнані мені такі бажання.
А ти там, за дзеркалом, раптом як настрибнеш на неї! А вона й заплаче, і ридає... Словом, відчула я, нарешті, все, — і ми швиденько додому на машині.
Так, що отут, у машині цій, я й ощутила себе з буржуа жінкою як слід. А потім, приїхавши, ще раз. Так сильно, що в наступні дні ми кажний раз повинні сідати в автомобіль і їздити туди й назад, до ресторану. Їздимо ми, їздимо, і все, здавалося б, хорошо, якби в мене постійно перед очима не стояв ти.
Як ти там на неї кидаєшся, як ти її там повергаєш.
Що я потроху й почала шукать своїми каналами шляхи, як би це до тебе сюди потрапить. І, нарешті, знайшла, і коли ми після довгої розлуки зустрілися, то треба ж такому трапитись: серед випадкових відвідувачів ресторану опинився й мій чоловік. Мій буржуа! Сидячи в ресторані, й зруйнувалася моя сім’я, з такими труднощами яка була відновилася. Я втратила тепер усе. А ти хочеш забрати в мене останнє, так пожалій же мене за це!
— Брехня! — закричав я так, що вона вмить втратила ту свідомість, яка в неї ще лишалася. — Ето лож! Не може такого буть!
Я аж підскочив, почувше усе. Потім зіскочив, підбігаю до дзеркалів: дзеркало, як дзеркало. Но про всяк випадок беру стулку я і — грюк нею!
Важко, мабуть, у це повірити, але стулка та пролітає крізь усі зображення намного далі туди, де в напівтемряві сидять цілі натовпи народу й спостерігають на мене...
Я по другому дзеркалові тумбочкою — раз-з! Тільки бризнуло. І знов я пред’являюся перед багатотисячними натовпами народу. Я побив там усі дзеркала, які тіко були, щоби знищити ту ілюзію, яка мене оточувала і в якій я задихався — і виявляється, що на всі чотири сторони світу — по ресторанові, де сидять такі само французи, возбуждьоні, як на футбол на мене дивляться, крізь біноклі посміхаються.
Я — як вискочу, а вони як засміються! Що я вмить роздрочився, як тигр. А вони — пальцями на мене показують... І в цю мить усе те горе, усі ті гіркі сльози і гнів, що накопичилися в мені за часи німецького полону та французьких виселок — вирвалися небувалим проривом. Тоді я як накинувся на кого попало, а вони взяли і вмить збагнули, що жарти скінчили ся — і тікать! Так дружно, що багато в дверях і потовклося, особливо з тих, хто дами.
— Що гади?! — кричу я. — Злякалися?! Дивіться ж — куди ви? Страшно, так?
Саме тут на мене навалилися офіціанти, скрутили все й понесли до чиновника.