— Ти що ж це витворяєш?! — біситься він. — Та ти хоч поцікавився би спочатку, скілько одно таке дзеркало варте!
— Винуват, не встиг, — кажу я.
— Завтра і встигнеш, як вищитаю з тебе! Такі мені фокуси встраювать. Я — виганяю тебе! Аріведерчі!
Я знову опиняюся на вулиці. Без документів, без прописки.
І почав я от що. Своїми каналами наводить відомості про ту сімнадцятку, дєвушку ту, невинницю, саму мою першу тут (що в неї матір у недавню голодовку вмерла була). Бо вона в мене постійно перед очима стоїть. Так що потроху я взнаю, що після того нещасливого для неї випадку вона опинилася в психічно-ненормальній лікарні.
Я обнаружив її там, виписав і почав лікувати особисто ласкою й ніжністю і домігся того, чого не могли лікарі й медикаменти — тобто вернув її до розуму. І от вона давай до мене тепло відчувати більше саме за це, й ми одружилися з нею. Боже, як це мило мати сім’ю. Котра тебе і жде, і ніжить і на все за це для тебе згодна. Що я так на цьому розслабився, що незчувся якось і сказав:
— А пам’ятаєш ти той страшний випадок, що був колись із тобою серед чотирьох дзеркал? — візьми й ляпни їй я, дурень, що вона й підняла до мене отак очки. — Так то ж я тоді був, моя дорогенька...
Навіщо я про оте забуте бовкнув? З нею тиждень проживши, як будучи чоловіком і жінкою. Мабуть, тоді керувала мною хвастливість розповісти, що я побив усі стосунки із тим життям, побивши усі дзеркала. Що вона знову втратила свідомість, а потім розум...
Я знову лікував її, чим міг і так, і сяк, однак ласка й ніжність вже не допомагали, як колись. І лікарі, дізнавшись про це, заявили, що тепер уже на цю хворобу я й медицина вичерпали усі свої ресурси.
Однак я продовжував курс лікування й робив це доти, доки в мене була надія. Але грошей у мене виявилося набагато менше. Бо я ж змушений був тій контррозвідці за її дзеркала заплатить за кожне, що був у припадку гніва розбивши.
Оддав я біднесеньку мою назад у лікарню, цього разу — назавжди. А сам, звідти вийшовши, опинився на вулиці. І почав тинятися по біржах праці. І хоч ходив я туди кожен день, ніяка з них на роботу до себе мене не бажала брати. Сказано — криза. Особливо з одежею, бо я нею обносився й обірвався так, що мені соромно вже було в ній показуватися на біржу праці, не кажучи вже про те, як я страшно весь ізголодався.
Що вирішив я кінчити з ційой такою канітєлью, іменованою пишним словом «життя». Зрізав у одному дворі вірьовку од білизни потовстіш і йду у парк культури й відпочинку й приходжу під ту саму вербу. Хорошо! Тут, у заграниці, це тобі не у вітчизняній артилерії, де нема чим на себе руки наложити.
Тільки-но я накинув петлю собі на шию і починаю накладати на себе руки вже, а хтось за плече мене — торг!
Повертаюся я й дивлюся крізь петлю — і хто ж це міг тут бути, а це — той самий мій чиновник.
— Чого тобі, — питаюся, — отут треба?
— Мої агенти і сам я особисто, — каже, — з усіх ніг позбивалися тебе по Парижу бігать шукать. Оце, — показує він на дерево вербу, — була моя остання надія тебе зустріти. Кидай його, ходімо вп’ять же на роботу.
— Так ти ж зі мною порвав контракт, ти хіба за був? — кажу я і знову лізу в петлю. — Яка вже тут в біса робота.
— Після того дикого припадку, коли ти даму усю скалічив, а дзеркала погромив так, що й публіка у дверях потовклася, — одбою тепер од неї нема! Що тільки тебе й требує, бо ти тепер на них освіжаюче дієш. Ми їм виловили в Африці справжнього дикого дикуна і шамана індійського виписували, но народ ув один голос вимага руського ведмедя, бо дикун, тілько що дико кричить. Окрім збитків, ніякого прибутку нема, глядачі не відвідують, а налоги підвищилися, якщо ти не вернешся, я сам отут поруч повішуся, дай мені швидше цю петлю.
— Гаразд, — кажу, — пожалію я тебе на перший раз. Лише при одній умові: щоб ти мені гроші усі до копієчки за ті дзеркала, що були вирахувані, повернув назад.
— На все згоден! — каже.
Ну й почалося в мене нове життя усе те саме від початку. Але я тепер уже знав, хто вони такі і в мене не було того почуття обманутості, що я простітут.
А — навпаки. Що я мстюся в їхній особі за попльовану мою долю. І таке це сильне почуття було, що і молодих, і старих дряблих, і худих яких, і товстелезних, і зовсім нормальних — та усіх!
Бо я ж в лагерях настраждався, ізстрадався геть увесь. Скіко, було, я на тих нарах одних переміряв був... Шо тепера втягнувся весь у це діло, як у який наркотик. Уже й мої розтіпані нерви без оцьойого самого й заснути не могли. Так, що декотрі із дамів не видержували. А на місце постраждавших тут же приношувано нові сили. Що про них згадувати? Вони ж за гроші, фактично, страждали, а не за мене. Не те, що я.