…Коли через довгі чотири тижні й три дні його повели на допит і два наглядачі в погонах (він не звернув уваги на погони, коли його обробляли, перед тим як запроторити в камеру, аж занадто великий був шок) без упину вдаряли ключами об бляхи своїх поясів, немов подавали комусь таємничі знаки, Ісаєв зібрався, напружив м'язи спини й спокійно й упевнено збрехав собі: «Зараз усе закінчиться, ми спокійно розберемося в усьому, що товаришам могло здатися підозрілим, і підведемо риску під цією маячнею». Почувши в собі ці втішні, якісь навіть запобігливі слова, він з огидою подумав: «Лайно! Ганчірка! Що може здатися підозрілим у твоєму житті?! Ти йдеш на бій, а не на якесь там з'ясування»! Все уже з'ясовано… Ти боягуз і забороняєш собі, як і кожен боягуз або невиліковно хвора людина, думати про діагноз».
…Слідчим був хлопець, чимось схожий на стенографіста Колю: назвав себе Сергієм Сергійовичем, запропонував сісти, повільно, як старанний учень, розгорнув фіолетові сторінки бланку допиту — з однієї одразу стало чотири — і почав ставити такі ж запитання, як англієць Макгрегор: прізвище, ім'я, по батькові, час і місце народження. Ісаєв відповідав чітко, спокійно, пильно вивчаючи хлопця, який не піднімав на нього очей, ретельно записуючи відповіді, але — Ісаєв відчув це — дуже хвилювався, бо стискував шкільну дерев'яну ручку з новим пером марки «86» набагато дужче, ніж це належить, і тому фаланга вказівного пальця зробилася хрустко-білою, як у перші секунди після тяжкого перелому.
Після нісенітниці, яку він уважно зафіксував (на чому добиралися з Москви до Чити; яке відомство купувало квиток, скільки грошей одержали на витрати, у якій валюті), він несподівано спитав:
— Якого числа Блюхер послав вас у Хабаровськ на зв'язок до Постишева?
— Це ж було чверть століття тому, точної дати я не можу назвати.
— А приблизно?
— Приблизно восени двадцять другого…
— Восени двадцять другого, — карбовано, повчально, понаставницькому повторив Сергій Сергійович і раптом ляснув долонею по столу: — Ленін тоді проголосив: «Владивосток далеко, а місто це наше».
— Отже, це була осінь двадцять першого.
— Перед відправкою в Хабаровськ до білих Блюхер і Постишев інструктували вас?
— Інструктував мене Фелікс Едмундович.
Сергій Сергійович закурив «біломорину», пустив димок до стелі, помітив погляд Ісаєва, яким той проводжав цю попелясто-бузкову струминку тютюнового диму, і, дивлячись кудись у надбрів'я підслідного, уточнив:
— Ви хочете сказати, що до Блюхера й Постишева вас відправляв особисто Дзержинський?
— Так.
— Що він говорив вам?
— Окреслив ситуацію у Владивостоці, попросив тримати зв'язок з ним через Постишева, той, мабуть, надсилав мої донесення Блюхеру, а від нього вони йшли до Москви…
— Дзержинському?
— Цього я не знаю.
— А в Реввійськраду Блюхер не міг надсилати ваші донесення?
— Думаю, що у Реввійськраду їх надсилав Фелікс Едмундович…
— Троцькому? — спитав Сергій Сергійович і ще дужче стиснув ручку своїми тонкими пальцями.
— Найімовірніше, Склянському, заступникові голови Реввійськради країни Троцького.
— Але ви допускаєте думку, що Дзержинський надсилав ваші донесення Троцькому?
— Цілком, — відповів Ісаєв.
Сергій Сергійович якось судорожно зітхнув, відклав ручку тремтячими пальцями й спитав:
— Курите?
— Так.
Він витяг цигарку й простяг її Ісаєву.
— Будь ласка.
— Спасибі.
— Продовжимо роботу, — сказав Сергій Сергійович і знову схопився за ручку. — Чи вважаєте ви можливим, що й Троцький ставив перед вами оперативні завдання, особливо напередодні волочаєвських подій?
— Вважаю це можливим, бо тоді Троцький очолював Червону Армію…
— Ви наполягаєте на цьому твердженні? — байдужно спитав Сергій Сергійович.