— Дозвольте мені повернутися в камеру, — попросив Ісаєв. — Я не спроможний відповідати вам…
— А ви думаєте, я приліг бодай на хвилинку? — слідчий відповів стомлено, з якоюсь байдужістю в голосі. — У батька інфаркт, я весь цей час просидів у приймальній палаті, теж ледве на ногах тримаюся… У мене лише кілька запитань, ви вже зберіться на силі…
— Тоді давайте швидше…
— Всеволоде Володимировичу, може, я торкаюся найболючішого, — слідчий зараз був лагідний і трохи розгублений, конфузився навіть, бідолашний хлопець, — скажіть, хто за партійною приналежністю був ваш батько?
— Це все є в моїй особистій справі…
— Вона загинула, ось у чому біда, това… Всеволоде Володимировичу… Згоріла в сорок першому, коли наші архіви вивозили до Куйбишева… Зрозумійте мене правильно, якби ми мали вашу особисту справу, хіба ви тут зараз сиділи б?
А може, справді він каже правду, подумав Ісаєв, відчувши в собі, як з'являється затаєна теплота надії. Тоді зрозуміло все, що відбувається, довіряй, але перевіряй, так начебто говорили…
— Мій батько був меншовиком…
— А я не вірив у це, — зітхнув Сергій Сергійович і якось навіть обм'як. — У голові таке не вкладалося…
— Чому? Інші були часи… Батько у свій час дружив з Іллічем, незважаючи на ідейні розходження.
— До революції?
— Так.
— У які роки? Де зустрічалися?
— Особливо часто в Парижі, в одинадцятому…
— А потім?
— Останній раз у Берні, коли обговорювалося питання про виїзд до Росії, це була весна сімнадцятого…
— Ви були присутні на цій зустрічі? Хто там був?
— Там було багато людей, зустрілись у нас дома: Мартов був, Аксельрод, здається…
— Зінов'єв, — підказав слідчий.
— Звичайно, був і Зінов'єв… А як же інакше? Він же перший з Іллічем від'їжджав, ми — тільки через місяць, з Мартовим…
Увійшов наглядач з підносом, на якому стояли склянки з кавою й чотири бутерброди з ковбасою й сиром…
— Пригощайтесь, Всеволоде Володимировичу, — запропонував слідчий, старанно заповнюючи бланк допиту.
— Давайте якнайшвидше закінчимо, — попросив Ісаєв, — тоді я з'їм бутерброди і ви мене відправите в камеру, а то я просто тут засну…
— Ми практично закінчили, їжте…
Коли Ісаєв підписав бланк, слідчий знову вийшов з кабінету, сказавши, що він подзвонить до лікарні, щоб дізнатись, як здоров'я батька; повернувся наступного дня.
…У ту мить, коли голова Ісаєва падала на груди і він засипав, одразу ж з'являлися два наглядачі:
— Спатимете в камері!
…Сергій Сергійович з'явився стомлений, з синцями під очима:
— Ледь-ледь краще старому, — сказав він. — Ще кілька запитань, і підете відпочивати.
— Тварюка, — тихо мовив Ісаєв. — Ти маленька гестапівська тварюка, ось ти хто. Відповідати на запитання відмовляюсь. Вимагаю, щоб тебе замінили.
— Це як начальство вирішить, — розгублено відповів Сергій Сергійович. — Я доповім, звичайно, а поки що продовжимо роботу: ви жили з батьком в одній квартирі? Формулюю: будучи працівником Чека, ви жили в одній квартирі з меншовиком і не відмежувалися від нього. Так?
А чим він винен, цей нещасний Сергій Сергійович, спитав себе Ісаєв. У країні скоїлося щось таке страшне, що й уявити не можна. Переді мною не людина. У нього в голові органчик, як у щедрінських губернаторів, марно говорити, непробивна стіна. А я загинув. Усе. Якби я один — не так страшно… Але зі мною вони знищать і Сашеньку, і Саньку, тепер я в це вірю.
Напередодні розмови з генералісимусом Хрущов не спав майже всю ніч.
Укотре вже він ставив собі таке просте й таке принизливе для нього запитання: чи говорити вождю — сам на сам — усю правду чи «ковзати», як це було прийнято зараз у Політбюро, ЦК, Раді Міністрів, обкомі, правлінні колгоспу, сільській хаті і навіть у міській комуналці, де, за секретними підрахунками групи київських статистиків, на сім'ю з п'яти чоловік припадало сім квадратних метрів житла; дід з бабусею спали на ліжку, чоловік з жінкою — на дивані, діти — на підлозі.
Засуха сорок сьомого спалила поля України, Поволжя, Молдавії, Центральної Росії.
Насіннєвих запасів уже не було — хліб у колгоспах забирали в рахунок обов'язкових поставок дочиста, сільські комори кишіли худющими пацюками, лікарі відкрито говорили, що може спалахнути чума.
Сталін усе-таки підписав вказівку: Україна зобов'язана поставити не менше як півмільйона пудів зерна; Хрущов відмолив зниження контрольної цифри до чотирьохсот тисяч.