Версію, ніби Маленков керував допомогою Мао Цзедуну, англієць відкидав; коли така допомога й існувала, то йшла вона через Алма-Ату, Монголію і Хабаровськ.
Англієць, який усе ще мав як журналіст певні виходи на росіян, дізнався, що Ворошилов тепер керував у Раді Міністрів культурою; це смішно — культурою в країні керував Жданов; у Міністерстві закордонних справ дедалі більшої сили набирав Вишинський; помалу й акуратно Молотова відводили в тінь. Чому?
І британський журналіст дійшов висновку: має бути чергова сутичка. Жданов, нинішня «людина № 2», почав проводити свою русифікаторську політику. По Москві пішли жарти, але їх висловлювали пошепки: «Росія — батьківщина слонів». Справді, з настанов Жданова випливало, що всі найважливіші винаходи в світі належать Радам, час схиляння перед «гнилим буржуазним Заходом» минув; два грузини в Політбюро — занадто багато, Сталін, який завжди підкреслює примат російського, — з листопада сорок першого міг піти на те, щоб пожертвувати Берією і повернути його в Грузію.
Побоюючись публікувати свій прогноз, щоб його в той же день не викинули з Москви, англієць обмежився туманним коментарем про те, що, мабуть, в Узбекистані та й узагалі в Азії мають відбутися серйозні зміни, коли туди направили такого авторитетного члена Політбюро, яким по праву вважається Маленков, котрий завжди стояв на трибуні Мавзолею разом з Лаврентієм Берією.
…Насправді ж ситуація була набагато складнішою й напруженішою, ніж міг передбачити англієць, який правильно відчув щось, але не був знайомий з великою таємницею візантійської інтриги…
1
Усі ті дні, поки Ісаєв лежав у трюмі й чув над собою безугавний, виснажуючий гуркіт двигунів, він бачив лише одне обличчя: людини, що приносила миску юшки і, знявши наручники, безпристрасно стежила за тим, аби він усе з'їв. Мабуть, у цю юшку підмішували снотворне, бо зразу опісля їжі Ісаєв упадав у тупе й безсиле забуття; противитись долі він був не в силах уже, сприймав усе, що відбувається, відчужено, байдуже.
Якось, правда, сказав:
— Я дуже потію… Страшна спека… Можна прийняти душ?
— Нікс фарштеєн, — відповів чоловік, і тоді Ісаєв зрозумів, що всі ці дні юшку йому приносив росіянин.
Не може бути, сказав він собі, щоб наші проломили мені голову в порту; це якийсь власовець; я не маю права йому відкритись; яке ж це було щастя, коли я доплентав до нашого торгпредства, і відкрився, і чув своїх, їв щі та картопельку з оселедцем, і раз по раз квапив товаришів, щоб вони виїхали туди, де ждав допомоги Роумен із сповитим Мюллером, а вони заспокоювали мене, говорили, щоб я не хвилювався, мовляв, уже поїхали; хочете ще чарочку; треба розслабитись; ви ж дома, зараз ми вас довеземо до порту, тут лишатися ризиковано, знаєте ситуацію краще за нас, підете по сьомому причалу, там вас зустрінуть, пригощайтесь, дорогий…
Як же хвацько мене перехопили, сонно думав він; варто нашим відстати лише на сто метрів, варто мені зостатись одному — і все! Я ж знав, що мене пасуть, без упину, щоденно, щогодини пасуть, треба було бігти крізь цей маслянистий, липкий провал портової зачаєної темряви й опинитися біля сходів нашого корабля, а я не біг, у мене сили не було бігти, і якийсь млявий туман у голові до тієї хвилини, поки я не відчув роздроблюваного тріску в тім'ячку, і це було останнє, що я відчув тоді на березі Атлантики, в задушних тропіках, пропахлих рибою, мазутом і канатами, — у кожного каната в порту свій особливий запах, дивно, чому це так?
…Уранці той самий чоловік піднімав його, розв'язував на ногах вірьовки, вів у туалет, двері зачиняти не дозволяв, уважно дививсь, як він корчився над вузькою горловиною гальюна; навпочіпки довго сидіти не міг, знову ламало в хребті, як до того дня, доки його не вилікувала індіанка, коли ж це було? Як її звали? Кибивірахі? Чи це вождь, її чоловік? її звали Канксеріхі, здається, так…
…На гвіздку висів один аркуш білого паперу, його доводилося довго розминати, бо папір був канцелярський, цупкий, як картон.
— Послухайте, — сказав якось безсловесному чоловікові Ісаєв, — невже на судні немає піпіфакса?
— Нікс фарштеєн, — завчено відповів той, надіваючи на зап'ястя Ісаєва наручники.
…Він міг свідомо, поетапно думати лише вранці, коли йшов у гальюн — до юшки й перед юшкою-вечерею; решту часу лежав у мокрій нестямі, руки в наручниках, ноги зв'язані, як у коня в нічному, тіло задерев'яніло, лише зрідка зведе судорога литки, але він сприймав цю судорогу як благо, свідчення того, що він живий, і те, що відбувається, не марення, а справжня, реальна дійсність…