— В тюрмі… — повторив Ісаєв.
— Подумайте, — сказав Іванов. — Я розумію ваш стан, але не поспішайте з остаточною відповіддю… Ваше постійне недовір'я до нас, своїх колег, може обернутися всякими несподіваними труднощами, Всеволоде Володимировичу.
— Я відповів, Аркадію Аркадійовичу. Іншої відповіді не буде…
Перед світанком Ісаєв прокинувся від несамовитого зойку; він схопився з койки, потер обличчя; хтось страшно вив зовсім поряд, мабуть, у сусідній камері; потім він почув крик; німець, голос знайомий, господи, та це ж Ріббе — той, з яким Макгрегор зводив його в «Лондоні».
— Ні, ні, благаю, не треба! Я згоден! — скиглив Ріббе. — Не треба!
— А коли ти катував комуністів, про що тоді думав?! — хтось там не кричав, а говорив з болем, голосно; потім забубонів перекладач.
— Я не мордував! Клянусь! Я ніколи нікого не катував! Я працював у картотеці, пощадіть, благаю!
Штурмбанфюрера, очевидно, витягали з камери, він хапався за двері, опирався, потім йому заломили руки — судячи з того, як він заверещав, і швидко потягли по коридору; його верещання було чути ще хвилини зо три, потім десь грюкнули двері, і настала лунка тиша…
Минуло ще чотири тижні; побачення не було, на допити не викликали; прогулянка, гімнастика, прикидки можливих партій, обличчя Сашеньки перед очима, і очі сина — у хвилину прощання в Кракові, грудень сорок четвертого…
Іноді він упадав у розпач, але різко, з презирством навіть, осаджував себе; вони цього тільки й ждуть. Будь-який зайвий рух може лише погіршити становище тих, кого він любить. Його більше немає. Він пропащий. Треба боротися за своїх.
…Усе можна приховати, крім правди. Жаль, що ждати доводиться віки, але все одно таємне завжди стає явним, хоч і по-різному, на жаль, тлумачиться…
…Він раз по раз згадував свою останню зустріч в Іспанії, у тридцять сьомому, з Антоновим-Овсієнком, Сироєжкіним, Малиновським, Орловим, Смушкевичем, оператором Романом Карменом і давнім знайомим — ще з Жовтня сімнадцятого — Михайлом Кольцовим; крім Антонова, який саме тоді й сказав: «Наказано вижити», Кольцов на його, Ісаєва, запитання, що відбувається дома, знизав плечима, посміхнувся: «Боротьба є боротьба, вона не виключає емоцій», довго дивився на Ісаєва крізь товсті скельця окулярів, і в очах його метався чи то сміх, чи то відчай; Жора Сироєжкін, ветеран Чека, одвів його вбік і тихо сказав, що справжнє прізвище його ад'ютанта Савінков і що він студент з Парижа: «Я завжди відчуваю себе перед ним в неоплатному боргу — я ж брав його батька на кордоні… Хлопець гарячий, рветься в диверсанти, я його біля себе залишив: батько загинув, нехай хоч син виживе… Один тип — прийшов у Чека в минулому році — порекомендував мені спектися «компрометуючого зв'язку», я, звичайно, послав його подалі, він напевне відправив повідомлення в Центр, а там тепер люблять сенсації…»
Через півроку Жору Сироєжкіна розстріляли, про це, сміючись і радіючи, повідомили в РСХА: «Ас російської розвідки, як з'ясувалося, був нашим агентом, жаль, що ми про це дізналися тільки тепер, дорого ми заплатили б, якби він став нашим агентом».
У ті місяці всі протоколи процесів, опубліковані в російських газетах, щодня перекладали в службі Гейдріха; передруковували на особливій машинці з великими літерами — ясна річ, для Гітлера. Той не носив окулярів, це було б не на користь образу, який створили пропагандисти: у великого фюрера німецької нації повинен бути орлиний зір, богатирські плечі й вічно молоде, без жодної зморшки обличчя.
Гейдріх тріумфував:
— Сталін повернувся до нас! Замість ідеології інтернаціонального більшовизму він запропонував державну концепцію, а це вже предмет для ділового обговорення, можна торгуватися… Каменева, Пятакова, Раковського, Радека, Крестинського — адептів Комуністичного Інтернаціоналу розстріляли; на зміну їм приходять антиособистості, механічні виконавці сталінської волі; саме тепер можна розправитися з паршивими демократіями Парижа й Лондона; Росію позбавили командного складу, паралізували.
Коли ж розстріляли колишнього голову Комінтерну Бухарина і колишнього прем'єра Рикова, він, Ісаєв, практично підійшов до відповіді на запитання, які мучили його: спочатку він примушував себе думати, що Політбюро і Сталін не знають усієї правди; оскільки всіх ветеранів до початку тридцятих років розігнали, цілком могло статися, що в органи проникла ворожа агентура. Німецька? Ні, інакше про це, як про велику перемогу, Гейдріх доповів би фюрерові й напевне поділився б з Шелленбергом; добре, але ж і англійці не відчувають палкої любові до більшовиків, та й французи, а служби в них міцні… Але чому тоді Троцького, Радека, Бухаріна звинуватили саме в німецькому шпигунстві? Це ж не могло не викликати дома вибуху ненависті проти гітлерівців? Чому, все-таки, Гейдріх так радів?