Кілька документів, які він знайшов у папках особливого відділу охранки, потрясли його. Спочатку він хотів спалити їх, але потім передумав, поїхав за місто, шофера й охоронника залишив у машині, пішов погуляти в ліс: «Хочу послухати, як співають пташки, стомився». Отам, у лісі, одвалив камінь і сховав гумовий пакет — ніхто не знайде; спецповідомлення охранки були не про нього, про себе він усе спалив; рапорти були про іншу людину, датувалися дев'ятим і дванадцятим роком.
Шофера й охоронника доручив усунути своєму помічникові з оперроботи; через годину після того як завдання було виконано, організував стіл і сам сипонув у келих помічникові; ховали урочисто, з оркестром і залпами червоноармійців над свіжою могилою, — кінці у воду…
Узимку двадцять четвертого до нього в Тбілісі подзвонив Сталін і попередив, що він, Берія, новий голова ГрузЧека, відповідає головою за безпеку і проведення вільного часу Льва Давидовича, який лікувався в Сухумі: «Ні на крок не відпускати, голову зітнемо, коли що, — самі знаєте, які ще сильні меншовики в Закавказзі, доповідати кожного дня…»
Він доповідав — по телефону. Він розумів, чого жде від нього Сталін, але офіційні рапорти підписував його заступник: ще не ясно було, куди повернеться справа, — з армією жарти погані, а Лев Давидович — наркомвійськмор, Троцький це Троцький, визнаний вождь Робітничо-Селянської Червоної Армії.
Але, після того як Зінов'єв і Каменев у двадцять п'ятому році виступили проти Сталіна, оголосивши на Чотирнадцятому з'їзді, що він не може керувати штабом партії, а Троцький промовчав, не підтримав, віддавши їх, таким чином, на заклання Кобі й Бухаріну, після того як ліваки втратили свої позиції в ЦК, Берія до кінця переконався: час вагань скінчився, ставку зроблено остаточно.
Тому, коли в Тбілісі приїхав Каменев, який ще лишався членом ЦК, Берія влаштував розкішний стіл (був щиро здивований чудовою грузинською, якою розмовляв Каменев, — народився тут, виховувався серед грузинів), піднімав тости за друга Ілліча, що очолив Інститут Маркса — Леніна, і редактора зібрання творів незабутнього вождя.
Наступного дня підвів до нього двох інформаторів, ті легко розговорили Льва Борисовича, думки своєї про Сталіна не приховував, підкреслював дружбу свою з Мдівані й Махарадзе, ворогами Коби; цей матеріал Берія сам одвіз Сталіну і вручив особисто в руки.
…Із зачаєним захопленням Берія спостерігав, як на Політбюро Вознесенський — єдиний з усіх — спокійно і впевнено заперечував Сталіну, сперечався з ним, оперуючи цифрами і фактами. Старець з неприхованою любов'ю дивився на професора, погоджувався з ним, звичайно, не завжди, але явно виділяв його своєю шанобливою увагою; одного разу, коли Вознесенського не було, сказав: «Треба подумати, може дати йому Сталінську премію за його брошуру про воєнну економіку… Хоч вона й не безсуперечлива, але все-таки він добре попрацював, сам написав — не помічники…»
Якщо він — єдиний з членів ПБ — одержить премію, важко передбачити, що буде далі, тим паче що Кузнецов і Вознесенський — ленінградці, одна банда.
Вознесенського, Кузнецова і, звичайно, Жданова треба позбутися — в цьому порятунок. Але цю операцію має провести хтось інший, потрібна комбінація; на мені немає жодного політичного процесу в країні, і я не збираюсь їх брати на себе, я тільки усунув Троцького й Кривицького. Старцеві це сподобалось, страшенно полюбляє інтригу, а розвідка — це довга інтрига, комбінація може розвиватися роки, а то й десятиліття…
Берія розумів: якщо компрометуючі матеріали на суперників буде підібрано, якщо настане час для операції, наслідком якої буде арешт, тортури, суд і розстріл, усе це намагатимуться звалити на нього. Але Вознесенський і Кузнецов не зізнаються в шпигунстві, їх не обдуриш, як Пятакова й Рикова, не зламаєш, як Радека й Раковського, не умовиш, як Ягоду і Буланова… Вони дуже добре розуміють, що ніяке зізнання не збереже їм життя; краще вже загинути, як Постишев, Чубар чи Ейхе — мовчки, хоч публічної ганьби не буде, зате запитання в народі лишаться, а будь-яке запитання рано чи пізно породить відповідь, немає нічого без відповіді в цьому світі.