— Їдь на господарство, — сказав Берія. — Рукопис я подивлюся… Деканозі передай, що прийму через тиждень, але щоб він не входив до мене, а рачки повз… Ісаєва посади до Валленберга…
— А чи варто?
— А що? Слабий швед?
— Так.
— Але голова варить?
— Аж занадто.
— Чудово. Пиши не те що кожне їхнє слово, а навіть зітхання. У неділю буду готовий до розмови, — і Берія показав очима на папку Максима Максимовича.
…У Кремль Берія не повернувся: не міг відірватись од роботи Ісаєва; закінчив о п'ятій ранку, довго ходив у своєму сосновому бору, досадливо махнувши Саркисову і двом охоронникам, щоб ішли геть, — безперервно маячили за ним зачаєними тінями.
«Але ж тільки одна людина, якщо дати їй пістолет у руки, пустить кулю в лоб Старця, — дуже повільно, лякаючись самого себе, Берія вимовив ці страшні слова й знову оглянувся, чи не зірвалося з язика. — Ось він, порятунок від божевільного деспота! Ось яку комбінацію розіграти б! Ось що сунути б Абакумову!»
Ах, Єгоре, Єгоре! Як же не вистачає тебе, Маленков! Сам-один я, один…
Отоді він і сказав собі; «Ісаєва до такого діла треба готувати заздалегідь, а от якщо я не поверну до Москви Маленкова, — найближчим часом, — моя кар'єра закінчена, Старець став повним психом, настрій змінюється п'ять разів на день, жах…»
11
Наступного дня Ісаєва перевели в іншу камеру; не встигли наглядачі зачинити двері (його зразу здивувало щось у цій камері), як стрімка, мов постріл, здогадка відторгла здивування: перед ним був виснажений, посивілий, лимоннолиций Рауль Валленберг.
Він стояв під віконцем, що ледь пропускало світло, притулившись до стіни так, неначе хотів утиснутися в неї, зникнути, і невідривно дивився на двох наглядачів: в очах у нього був жах, що змінився важкою ненавистю.
Тільки одвівши погляд від обличчя Валленберга, Максим Максимович зрозумів, що його здивувало: стіни і навіть двері були оббиті повстю; койки-дерев'яні, розхитані, мабуть, в'язень намагався розбити голову об стіну, подумав Ісаєв, нещасний хлопець…
— Здрастуйте, — сказав він по-російськи.
Валленберг мовчки кивнув.
— Російської ще не вивчили?
Валленберг, не розуміючи, знизав плечима, уважно вдивляючись в обличчя Ісаєва; потім спитав по-німецьки:
— Ми не могли з вами десь зустрічатись?
Ісаєв відповів по-англійськи:
— Ми зустрічались… Чи то в вашому берлінському посольстві, чи то на Вільгельмштрасе, в міністерстві закордонних справ, у Вайцзекера… І, будь ласка, не говоріть зі мною про вашу справу, я не відповім на жодне ваше запитання і не дам жодної поради: кожне наше слово записується…
Валленберг усміхнувся:
— Я знаю… Мені підсаджували багатьох… Тільки вони… Спочатку я взагалі нічого не розумів, тепер — знаю, що й до чого… Ви відмовляєтесь говорити зі мною взагалі? Чи знайдемо якусь нейтральну тему?
— Нейтральну тему знайдемо… На ваш розсуд…
— Останні сім місяців я сиджу один… Почав розмовляти сам з собою… Перший крок до шизофренії…
— Зовсім ні… Кожна людина завжди говорить сама з собою. Не має значення — в думці чи вголос.
— Гадаєте, я ще не став пацієнтом лікаря для божевільних?
— Я не психіатр, пане Валленберг…
— Ви не відрекомендувались… Як мені до вас звертатись?
— Називайте мене співкамерник. Так буде краще — насамперед для вас… «Містер співкамерник» — чудове словосполучення…
Помітивши книжку, що лежала на койці Валленберга, здивувався:
— А мені відмовили користуватися бібліотекою… Ви — щасливчик…
— Це Біблія… Чудове видання, дивний подарунок головного слідчого, бо ця література тут заборонена.
— Дозвольте подивитись?
— Звичайно… Ви шотландець чи англієць?
Ісаєв сухо відповів:
— Я співкамерник… Ми ж домовились… Гаразд? Вам удень лежати дозволяють?
— Останнім часом дозволяють… Раніше я стояв… Ви давно тут?
Ісаєв узяв Біблію, ліг на свою койку, почав гортати сторінки; зразу звернув увагу на те, як хтось відкреслював на полях нігтем цілі фрагменти.