— Ну, а яка думка Матвія Федоровича?
— Розбирається… А тепер перегорніть сторінку…
Спочатку Ісаєв побачив великі червоні літери: «радіограма»; нижче було щось написано від руки, мабуть, час, коли відправляли й приймали, чиїсь резолюції, але він пропустив усе це, бо зрозумів: звісточка від Сані!
«Дорогий тату, який я щасливий, що ти дома! Мені не вірили, що я пішов у Пльзень шукати тебе! Тепер мою справу послали на повторне розслідування. Вирок скасовано. Але я в госпіталі. Не хвилюйся, це бронхіт. Через місяць сюди почнуть літати «дугласи», мене обіцяли вивезти до Москви з першим же. Цілуй маму, жду зустрічі. Саня».
— Де він? — спитав Ісаєв, відкашлявшись.
— За Магаданом… Поштова скринька сімнадцять сто сорок чотири…
Ісаєв перегорнув ще одну сторінку; текст був дуже короткий: «Гавриліну О. М. З-під варти звільнити, взявши підписку про невиїзд аж до суду над Геліовичем Я. П., де вона має дати показання як свідок.
Генерал-майор А. Іванов».
Ісаєв потер повіки, судорожно зітхнувши:
— Де вона?
— Мені вдалося домовитися з керівництвом, — так само повільно, з погано прихованим роздратуванням відповів Арка-дій Аркадійович, — що їй дозволять поїхати на курорт… Вона ж дуже намучилася за цей час… Тюрма не санаторій, що й говорити… Постарайтесь зрозуміти слідчих: у країні розруха, половина Росії в руїнах, а тут перед ними сидить людина, яка зберігала книжечки Троцького, Бухаріна і Джона Ріда, — разом з доларами, — от вони, скажемо прямо, й розпалюються люттю. Ми жорстоко караємо за це, але ж люди є люди… Завтра поїдемо проводжати вашу… Сашеньку… на Курський вокзал… Вам уже підігнали полковницьку форму, орденські планки, так що з'явитесь перед нею у всій красі… А потім — на дачу… Доведеться переодягнутися в цивільне — Валленберга ми також поселимо там, почнете працювати над сценарієм…
— Через місяць, — відповів Ісаєв, — як тільки проведу на курорт сина…
— Давайте повернемося до питання про строки після того, як відправиться поїзд у Сімферополь, — Аркадай Аркадійович нарешті всміхнувся. — 3 табірним госпіталем спробуємо зв'язатися по радіотелефону. Це вас влаштує?
Не дожидаючи відповіді, підвівся з-за столу і, знову показавши очима на віддушини, закінчив:
— З вокзалу зайдемо відсвяткувати звільнення матері вашого сина в ресторан «Москва» і вип'ємо по чарці. Напишіть, до речі, кілька рядків Лозовському — подякуйте за клопотання… А потім повертайтесь у камеру і добре поміркуйте над нашою розмовою…
(Лист Лозовському підшили до справи, яку вже вели на заступника міністра закордонних справ, — буде заарештований разом з членами Єврейського антифашистського комітету.)
…У камері, продовживши з Валленбергом дискусію про життя римських цезарів (як з'ясувалося, вони цю книжку також знали майже по сторінках), Ісаєв ходив під «намордником», потім раптом завмер, підбіг до параші, зігнувся над нею, вдавши, що в нього почався приступ блювоти, непомітно витяг шматочок грифеля з-під язика, сунув його в кишеню й повернувся «під вічко», щоб наглядачі не ввірвалися до камери з обшуком; обшукувати тут уміли, він це зрозумів зразу ж, коли його привезли сюди.
Валленберг, помітивши дивність у поведінці співрозмовника, підіграв:
— Нудить? В сонячному сплетенні немає болю? В ліву руку не віддає?
Ісаєв, розтираючи груди, похмуро спитав:
— Ховали когось із друзів, що вмерли від розриву серця?
— Старшого дядька, — відповів Валленберг. — До речі, затямте: від цієї хвороби не вмер жоден деспот, імператор чи тиран… Навіть Мойсей, який сконав на сто двадцятому році, мені здається, просто вирішив піти в райські кущі: ближче до бога, далі від суєти людської… Набрид йому гамірний народ… Усе-таки від гомону стомлюються більше, ніж від могильної тиші, такої, як тут…
— Не заспокоюйте себе, — сказав Ісаєв. — Ви виголосили цей пасаж для себе, адже вам не більше п'ятдесяти, вам потрібні люди, товариство, спілкування…
— Мені тридцять п'ять, — Валленберг похитав головою. — І я став дуже боятися людей.
Ісаєв здивувався:
— Тридцять п'ять?! Он як… Ну й понівечило вас життя…
— Знаєте, я тільки перший рік лютував, навіть хотів голову розбити об стіну, але потім задумався: а якщо страждання угодне? Якщо це мій внесок в очищення людства від скверни? Коли б я зламався, став тут нечесним, прийняв ті ганебні умови, які мені нав'язував слід…
Ісаєв різко перебив:
— Ми ж умовились! Ні ви, ні я не говоритимемо про наші справи!