Ісаєв жахнувся цього запитання, бо розгубився, не знав, що собі відповісти. Коли повірять, то чи варто взагалі жити? В ім'я чого? Виходить, над народом тяжіє трагічний фатум; така наша доля. Ні, заперечив він собі з якоюсь застрашливою настороженістю, просто ми єдина держава, яка протягом століть була позбавлена самого поняття «Закон» і права на Слово.
— Якби ви призналися, що вас били, — стомлено сказав Ісаєв, підійшовши до вікна, — слово честі, мені легше було б допомогти вам…
І раптом Геліович розсміявся:
— Невже? Як це? Віддали б до суду моїх катів?
Не обертаючись, Ісаєв відповів:
— Принаймні спробував би… Я такий же «зек», як і ви…
Геліович підвівся:
— Відійдіть од вікна, дозвольте мені все покінчити разом…
— Тут непробивні шибки, пластик, — відповів Ісаєв. — Тільки гулю наб'єте.
— Допоможіть! — раптом відчайдушно, тонко закричав Геліович. — Товаришу капітан, рятуйте! Допоможіть! Я більше не мо-о-ожу!
Ніхто не вбіг до кабінету, було так тихо, аж у вухах дзвеніло.
— Пробачте, — мовив Ісаєв, відійшов од вікна й сів на стілець біля Геліовича. — Я не скажу більше жодного слова. Пробачте…
І він опустив руки межи ноги точнісінько так, як Геліович; фігура відчаю, хто тільки її придумав?
…Коли Ісаєва вивели з кабінету, Влодимирський, він же генерал Іванов, він же Аркадій Аркадійович, обійняв «Геліовича»:
— Спасибі, Шурко!.. Ти зіграв геніально! Їдь тепер на Ризьке узбережжя, — він простяг йому пачку купюр, — і відпочивай як слід… У лікарню ми подзвонимо, мовляв, службове відрядження… Готуйся до нового діла, брат… Дуже гучне діло, такого ще в нас з тобою не було…
15
У Сочі Сашеньку зустрів спритний хлопець, підхопив її фібровий чемоданчик, сказав, що Максим Максимович просив зустріти біля вагона: «З автобусом морока, черги, а я вас умить домчу».
В санаторію її прийняла сестра в халатику, накрохмаленому до голубизни, зміряла тиск, похитала головою: «Малувато, товариш Гавриліна, влаштовуйтесь, ваш чоловік попросив для вас окрему палату. Взагалі у нас живуть по двоє чи по троє, але його прохання для нас — честь. І зразу підемо до лікаря».
Сашенька ввійшла в невеличку кімнатку, відчинила двері на балкон і побачила дзеркальну гладінь моря: сонце було зовсім біле, обрамлене жовто-червоним ореолом; якось іграшково, деренчливо шелестіло листя пальм.
Сашенька сіла в плетене крісельце і зразу пригадала рядки: «Я тіло в крісло затоплю, я світ руками затулю і буду довго я ридати, пригадуючи вечори ще до вчорашньої пори, коли не мала борг вертати…»
Вона скинула жакетик, подумала, що зараз ляже спати і не прокинеться до завтрашнього ранку, а коли прокинеться, буде новий день, вона сяде до столу й напише величезного листа — спочатку Максимчику, потім Санечці…
У двері постукали:
— Відкрито, — тихенько озвалася вона: в тюрмі сусідки привчили її до тиші. Боже, які страшні жінки, мене навмисне посадили до цих повій і бандитських наводчиць, я була згодна на все, аби тільки перевели до інтелігентних людей…
Увійшла та ж сама сестра і з тією ж доброю, співчутливою усмішкою запросила її до лікаря.
Вигляд лікаря здивував Сашеньку: по-рішельєвськи закручені вуса, борідка, грива сивого волосся, що спадало на плечі, і пенсне, яке теліпалося на чорному шнурку.
— Чув, чув про вас, — скалячи трохи випнуті жовто-прокурені зуби, швидко заговорив він. — Запитань не ставлю, привчили пацієнти… Але, голубонько, що ж це у вас за тиск? Дев'яносто на шістдесят! Я вас просто випишу із санаторію з таким тиском, — задоволено зареготав він. — Ви вмрете, а відповідати за вас доведеться кому? Мені, старому дурневі Євгену Віталійовичу Рибкіну, честь маю…