— Як ви чудово розмовляєте, — Сашенька сиділа по-тюремному, заклавши руки за спину, — зовсім забута російська… Так розмовляв мій батько…
— Живий-здоровий? Чи вмер?
— Не знаю… Ми втратили одне одного під час громадянської.
(Про те, що батько її емігрував до Америки, ніхто не знав, крім Максимчика. Раніше це було не так страшно, а тепер…)
— Ну що ж, давайте я сам поміряю тиск, а потім послухаю вас… З легенями все гаразд? Туберкульозу не було?
— Ні. Так мені, принаймні, здається.
Послухавши Сашеньку, Євген Віталійович скрушно похитав головою:
— Ви хто за фахом, голубонько?
— Вчитель.
— Історик?
— Ні, літератор. Чому ви вирішили, що я історик?
Євген Віталійович надів на ніс пенсне, очі зразу стали іншими, жорсткими, відповів з усмішкою:
— Дуже трудний предмет… Особливо історія нашої держави… Неправда точить… Гаразд… Се є — російське прикре теоретизування, щось і дещо… Почнемо ми з вами курс лікування ось з чого, голубонько… Масаж з самого раннього ранку. Потім півгодини відпочинку й нарзанна ванна… Після ванни — в ліжечко… До обіду. Потім спати… Мертва година… Не менше як сто двадцять хвилин… Після мертвої години приймемо грязь — і в ліжечко… На цей раз до ранку…
— Яке страшне словосполучення «мертва година», — сказала Сашенька. — Відпочинок, лікування, санаторій, мертва година…
— Усі претензії до лікарів-космополітів, — роздратовано відповів лікар. — Поцупили за кордоном цей вислів, абсолютно з вами згоден, безглуздо й страшнувато…
— Євгене Віталійовичу, виходить так, що я й до моря піти не зможу?
— Голубонько моя, та ви й не дійдете! — Євген Віталійович ледь повів носом, і пенсне легко впало на груди; очі знову стали добрими й трошки розгубленими. — Спочатку я вас зміцню, вітамінчиками поколю, а тоді гуляйте собі хоч весь день! До речі, пробачте, але я змушений вас запитати: що це за шрами у вас на спині?
Сашенька відповіла так, як порадив слідчий:
— Я була в полоні у біляків… На Далекому Сході… це сліди нагайок…
— Партизанили? — Євген Віталійович знову надів пенсне.
Сашенька розгубилася, до цього запитання її не готували:
— Ні… Так сталося…
— Перша жінка, яка не вміє брехати, — суворо мовив лікар. — Поздоровляю себе з таким відкриттям… Та ще ось що, голубонько… Нa ніч вам даватимуть чорнослив і маленьку чарочку коньяку, я не хотів би труїти вас бромом…
Сашенька похитала головою:
— Я тільки й мрію, як би відіспатись… Мені ні бром не потрібен, ні коньяк…
— Тут з лікарями не сперечаються, голубонько… Коньяк додасть вам бадьорості, покращить апетит…
— Я така голодна, що можу їсти п'ять разів на день!
— Даруйте, ви москвичка?.. Там же добре забезпечують… Були на дієті?
— Так… Хотіла повернути форму… Трохи перестаралась…
…Коньяк, що їй приносили, виливала в умивальник; через тиждень відчула, що подужчала; іноді, правда, підкидалася вночі й проразливо кричала від жаху: снилася камера і ті страшні жінки, які лізли до неї на нари. Лікар дозволив прогулянки; вона вже написала чотири листи Максиму Максимовичу і три Санечці; не надсилала, мріяла сфотографуватися, коли вже не буде така вимучена.
Портрет вийшов напрочуд гарний, але, як їй здалося, підретушований.
Коли вона сиділа, розглядаючи свої портретики, в двері постукали.
— Відкрито, — відповіла вона й подумала, що прийшла сестричка колоти вітаміни.
Але на порозі стояв молодик у цивільному, хоч і з військову виправкою.
— Дозвольте, Олександро Миколаївно? — спитав він. — Я порушив ваш відпочинок?
Серце їй стисло на якусь мить, але одразу відпустило, бо чоловік, який тримав руки за спиною, переступив поріг кімнати й вручив їй два розкішні букети:
— Гвоздики — від мене, троянди — від Максима Максимовича, від сина — радіограма…
Вона схопила радіограму: «Дорога мамочко, приблизно через два тижні прилечу до Москви. Я тут хворів, бронхіт, але мене підняли на ноги. Нову адресу тата знаю. Зупинюся в нього. Відпочивай як слід, рідна моя. Цілую. Саня».
Сашенька відчула, що розплачеться, підвелася:
— Спасибі вам величезне…
І заходилася ставити вазочки для квітів, непомітно втерши при цьому сльози. Це недобре — дозволяти хоч би кому там побачити в тобі те, що належить тобі одній і нікому більше.
— Олександро Миколаївно, — тим часом вів далі молодик, — я, мабуть, засмучу вас, але мене вповноважили передати вам, що полковник Ісаєв спішно вилетів за кордон… Із завданням уряду Союзу PCP… Він дуже непокоїться про ваше здоров'я… У нас є можливість передавати йому ваші листи…