— Що?! Значить, він знову зник?! Надовго?!
Опустивши очі, молодик тяжко зітхнув:
— На два роки… Тому, будь ласка, напишіть якнайбільше листів… І ставте на них різні дати: листопад, грудень, січень… Розумієте?
— Я читала таке оповідання…
— Яке?
— Як помираючий писав листи своїй найближчій людині, і вона одержувала їх десять років, уже після смерті того, хто… В мене погані аналізи? Туберкульоз? Виразка?
— Як не совісно, Олександро Миколаївно! Лікар, котрий лікує вас, сказав, що ви хутко поправляєтесь… Просто коли людина працює за кордоном, вона страшенно хвилюється за своїх, розумієте? Якщо ми передамо йому всі листи разом, без дат, він почне нервуватися — там, серед ворогів, швидко привчаєшся до трагічної недовіри… До всіх. На жаль, часом навіть до своїх: мовляв, не хочуть говорити правди про її здоров'я…
— Коли повернеться мій син?
— Я не знаю…
— Ви не читали цього? — вона вказала очима на радіограму.
Відвідувач з неприхованим здивуванням відповів:
— Це ж адресовано вам! Як я смію читати вашу кореспонденцію…
— Максим Максимович нічого не написав мені перед від'їздом?
— Його лист чекає на вас у Москві. За законами конспірації це не можна надсилати поштою… Ще одне прохання… Не називайте його в листах на ім'я… Він сказав, що ви знаєте, як називати його…
«Любов моя, яка я щаслива, що цей мій, зимовий уже, лист потрапить до Ваших рук, таких сильних, сухих, ніжних… Пригадуєте, Ви розповідали, як Вам пророкувала долю циганка, на березі бухти, в дні золотої осені, коли сонце з'являлося лише о дев'ятій, а гарячим ставало опівдні? Я завжди пам'ятаю її слова, ви їх двічі повторили: «Остерігайся старика вусатого, він зло таїть на тебе, і коли хтось вже і погубить тебе — то він…» Чи немає серед ваших нинішніх друзів злих і вусатих стариків?
…Жінка — це музичний інструмент, але музику з нього вміє здобувати тільки великий композитор, а композитор — це вища таємниця світу… Ви — моя любима й ніжна таємниця (лише сильні люди, в чомусь суворі й скриті, вміють бути ніжними по-справжцьому).
Хтось розповів мені, що навіть великі музиканти витягують з свого архіву музичні фрагменти минулих літ, програють мелодії інших майстрів, змінюють їх, і з цього народжується гармонія. Я не повірила, бо говорити про творчість (любов — це творчість, що контролюється дисциплінованою логікою, не смійтесь, це правда!) як про якусь механічну працю — нечесно, у цьому є щось від дрібної заздрості тупих нездар, котрі мріяли виявити себе в мистецтві.
Ви ж ніколи не користувалися архівом і не шукали свого акорду в чужих мелодіях, Ви завжди були самим собою… Яка ж це рідкість у наш вік… Я щаслива, що мені судилося бути з Вами. Іноді навіть єдина зустріч залишається в тобі на все життя, і ти близько бачиш кожну її подробицю, виразно чуєш слова, чітко, немов це було вчора, пам'ятаєш свої відчуття. А з іншими людьми зустрічаєшся щодня, розмовляєш, смієшся, печалишся, віриш, сумніваєшся, але все це проходить крізь тебе, мимо, мимо, мимо…
Хтось сказав: «Треба вміти будувати стосунки…» Це проектувалося на мужчину й жінку. Будувати можна сарай, а не стосунки. Або вони є, або їх нема… Інколи я з жахом запитувала себе: «А якби ми з Вами завжди були разом? Якби провели під одним дахом не ті чудові місяці, що подарувала нам доля, а довгі роки?» Усі ж навкруги запевнюють, що рано чи пізно любов стає побутом… Мабуть, найстрашніше — це дозволити собі звикнути до щастя, яким є любов. Уявіть собі, коли б до віруючої бабусі прийшов Христос і сказав: «Матінко, я хочу пожити у вас…» Яка вона, мабуть, була б щаслива! Але ж Христос не міг без людей, він служив їм, і через рік бабусі стало б важко терпіти численних гостей у своїй маленькій хатинці… Невже вона більше не вірила б у його чудо і просила б його раніше закінчувати свої проповіді, не лишати на ніч паломників і не забувати рубати дрова, щоб натопити піч… Невже скороминущість щастя є гарантія його постійності? Але ж це несправедливо! І я заперечую собі: не нам судити про справадливість, це поняття в людях суб'єктивне й мале. Тільки вищий суд визначає правоту людську: Кукольник помер, осяяний славою й любов'ю публіки, а Пушкіна таємно повезли на рипучих дрогах у могилу, а хто залишився?!
Згадала вірші. На жаль, не мої. Ви знаєте, чиї вони. В них відповіді на багато запитань, які живуть в мені повсякчас: «Я жду, осмисливши намови, та невеселу жінку жду для задушевної розмови про давнє щось не до ладу. І не коханку… Неприємні мені зітхання, млість нудна, я знав солодощі взаємні і гіркоту страждань сповна. Я друга жду… Який від Бога в віках дарований мені за те, що я тужив так довго по вишині і тишині. Який злочинний він, суворий, хто вічність проміняв на мить, скувавши путами покори думки, в яких єднались ми…»