— І що сталося після того, як ви дали йому хабара? — підштовхнув Ісаєв. — Як він повівся?
— Він напився, добряче напився, — відразу ж заспокоївся Валленберг, мабуть, зрозумів, що йому нарешті повірили. — І сказав, що я йому подобаюсь… А потім зігнувся наді мною як будівельний кран, я відчув його запах, запах гнилих зубів, погано випраної білизни, плісняви, й промовив: «Я так добре ставлюся до вас, любий Валленберг, що ладен допомогти… Це безцінна допомога, її ставитимуть вам у заслугу ті євреї, які чудом уціліють від праведного суду фюрера… Якщо ви переведете на мій рахунок сто п'ятдесят тисяч золотих швейцарських франків, я дозволю вам вивезти звідси невеличкий ешелончик євреїв з вашими валленбергівськими паспортами… А там — побачимо… Як? Нічого, правда?»
З того дня мене повсюди супроводжував офіцер таємної поліції Салаші — «для гарантування безпеки»: «Угорці вас ненавидять за допомогу євреям, можуть пристрелити ненароком». Я зустрівся з Ейхманом ще раз, під час розгулу салашистського кошмару, коли працювати мені ставало дедалі страшніше й страшніше: гітлерівці й салашисти, не маючи сили стримати натиск росіян, обрушували свою ненависть на нещасних євреїв, немов ті були винні в їхній поразці… Отоді Ейхман і сказав мені: «Погодьтеся, що тільки я один допомагав вам урятувати євреїв… Якби хтось інший був на моєму місці, вам нічого не вдалося б зробити… Якщо ви чесна людина, то скажете майбутнім поколінням: «Євреїв рятував Ейхман…» А на другий день почалася різанина в гетто… За його наказом… Ну, а потім… Потім, коли ввійшли росіяни, я хапав мерзотників Салаші, які вчинили розстріл у гетто, зустрічав червоноармійців. Мене допитував офіцер НКВС, — він посміхнувся, — єврей… До речі, дуже старався, закликав до щиросердного зізнання… Якого, я досі не розумію… Але ранком мене звільнили… Відвезли до якогось комісара, сказали, що він на чолі армії, чи то Врізнефф, чи то Брізнефф, той розпитував мене про ситуацію, порадив їхати до маршала Малиновського, в штаб фронту, в Дебрецен… Я відповів, що спочатку треба побувати в гетто, допомогти тим, хто лишився в живих після розправи… Вбили сто тисяч — люди без очей, без облич, паралізовані страхом… Це ті, кого мені пощастило врятувати… Я знову повернувся в штаб росіян і сказав, що зараз об'їду друзів, які лишилися в живих, і після цього передам усі гроші «Борд» у фонд негайної відбудови Будапешта… Міста ж не було — стіни, руїни, пожарища. Я назвав мою організацію «Інститутом Валленберга по відбудові»… З цим я й поїхав у штаб, передавши всі гроші для початку відбудовчих робіт… А мене схопили… Спочатку звинувачували в тому, що я німецький шпигун, потім — англійський, а тепер вимагають зізнатися, що я агент цього самого «Джойнта», а я з їхніми людьми й не зустрічався ні разу… Ні, брешу… Зустрічався…
— Стривайте, — перепинив його Ісаєв, але Валленберг ніби й не чув його.
— Я зустрічався, — з якоюсь злістю, думаючи про своє, карбував він, — з Альбертом Ейнштейном, Фейхтвангером і Ієгуді Менухіном, вони були почесними членами «розподільного комітету», «Джойнта»… Коли я вчився в Мічігані на архітектора, я слухав Менухіна… Тричі… Страшенно дорогі квитки на його концерти, але я купував…
Ісаєв полегшено зітхнув: Валленберга не понесло.
— Що, в сина банкіра туго з грішми?
— Банкірські батьки найбільші в світі скнари, — відповів Валленберг, — я рахував кожен цент на місяць уперед, щоб не позичати в друзів…
18
Олександр Максимович Ісаєв, якого насправді мали б записати в метриках Олександром Всеволодовичем Владимировим (Сашенька не знала справжнього імені коханого, той виконував наказ, жив за легендою), після того як почув голос батька (дивовижний випадок звів їх віч-на-віч у Кракові, в сорок четвертому, до цього він лише мріяв про нього, розглядав єдину фотографію, що збереглась у матері), коли лікар умовляв його кричати все голосніше й голосніше: «Зараз твій батько прийде, ти ж чув його? Він же кликав тебе, правда?!», після того як він дійсно почув голос батька, посилений динаміками, у відповідь на свої безконечні «тату, таточку, тату, ти чуєш мене, таточку?!», медперсонал зафіксував дивну зміну в поведінці хворого «зека».
Довгі роки він перебував у повній апатії, по заґратованій палаті пересувався робот. Тепер очі Олександра Ісаєва трохи ожили; він, наприклад, став реагувати на яскравий захід сонця. Більше того, вперше за всі роки ув'язнення сам, без будь-чийого прохання, мовив слово «сонечко».