…Коли Бухаріна і Рикова ошельмували й вивели з ПБ, Сталін відчув себе нарешті на Олімпі — слава богу, один! Усі, хто оточував його тепер в Політбюро — Молотов, Ворошилов, Калінін, Каганович, — були слухняною більшістю; з Серго і Мікояном можна було ладити, бо їх перевели на господарську роботу; нехай собі, це не апарат… Один, слава Богу, один, нарешті руки розв'язані… І він почав Революцію зверху — «суцільну колективізацію», вклавши в неї все те презирство до народу, «що підкорився йому, як грубо зґвалтована жінка — садисту».
…Саме того дня, коли Сталін згадав ненависно любиму ним семінарію, по списках, затверджених ним, було розстріляно ще двісті сорок чоловік, серед них дванадцять докторів наук.
Троє вмерли з істеричним криком:
— Хай живе товариш Сталін!
За існуючими тоді порядками залп можна було давати лише після того, як засуджений на смерть закінчить заздравицю на честь Вождя.
ЕПІЛОГ
Вознесенського катували вишукано, вдень і вночі; іноді просто віддавали молодим стажерам, щоб ті відпрацьовували на колишньому членові Політбюро, портрети якого вони ще рік тому носили в дні всенародних свят по Красній площі, прийоми самозахисту без зброї.
А він усе-таки всі обвинувачення категорично заперечував.
Міністр нарешті викликав його до себе — після п'яти днів, що Вознесенський пролежав у госпіталі; приводили в порядок обличчя і масажували розпухлі пальці.
— Слухайте, Вознесенський, — заговорив він стомлено, з болем. — Я не знаю, для кого більша мука розмовляти зараз: для вас чи для мене, який раніше перед вами схилявся. Докази неспростовні, ось вам справа, сідайте і читайте, там показання членів Ленінградського бюро, допити голови Російського уряду Родіонова. Перші підтверджують, що вони фальсифікували результати партконференції за прямою вказівкою Кузнецова, а він погоджував це з вами. Факт підтасовки бюлетенів явний, усе це є в справі, — міністр кивнув на гору папок. — Я порушую закон, знайомлячи вас із справою, яка ще не закінчена… Процес почнеться не раніше, як через півроку, занадто багато фігурантів — розгалужена змова великоруської групи…
— Не було ніякої змови, — сухо відповів Вознесенський. — Не було ніякої фальсифікації на виборах: або це робота ваших провокаторів (працювали провокатори Комурова, міністр про це не знав), або бажання дотримуватись політики «показухи», яка вразила всю країну, як ракова пухлина. Дивись, міністре, ця справа може виявитися твоєю останньою — тебе після цього приберуть, як прибрали Ягоду і Єжова… Подумай… У тебе в руках сила…
Міністр став сірим від жаху й люті, трахнув кулаками по столу:
— Тварюка паршива! Ти мене агітувати задумав, контра! Я тебе поагітую…
Через годину Вознесенського вивели з тюрми — в легкому костюмі й шовковій сорочці, дозволили надіти галстук, — і посадили в «ЗІС». А поруч з ним сиділи охоронники в кожухах: мороз був вісімнадцять градусів, дерева вкрилися сизим інеєм; небо було бездонне, голубе.
Вознесенського привезли на Красну Прєсню, на ту залізничну вітку, що йшла до пересилки, і пересадили на відкриту дрезину; з обох боків умостилися охоронники; в одного на колінах лежав кожух і хутряна шапка; другий тримав валянки, з яких стирчали дві пляшки горілки, обгорнуті чистими бланками допиту.
Полковник, що чекав Вознесенського біля дрезини, сказав:
— Покатайтеся, подивіться, як гарнішає столиця… Коли відчуєте, що перетворюєтесь у льодинку, підпишете бланк допиту. Вас негайно напоять горілкою, надінуть кожух і валянці, одвезуть у госпіталь. Не підпишете — діло ваше…
Кузнецову, колишньому секретареві ЦК, побитому, закривавленому, висохлому, влаштували зустріч з дружиною в кабінеті Маленкова.
Є ситуації, які непідвладні слову, їх не можна описати — це має зробити скульптура чи музика: виразити несказаний жах того, що відбувається.
Коли зустріч кінчилася, Маленков сказав:
— Від вас залежить усе: признаєтесь — урятую! Ні — не дивуйтесь. Умови не мої, а товариша Сталіна.
Коли міністра МДБ СРСР Абакумова заарештували, обвинувативши в потуранні «великоруській опозиції» на чолі з запеклим ворогом народу Вознесенським та його поплічником Кузнецовим, слідчі вибивали з Абакумова показання про те, коли вперше секретар ЦК Кузнецов затребував у нього справи, пов'язані з розслідуванням вбивства Кірова, і чому готував свій план повторного вивчення «загадкової», — як він казав, — «трагедії».
Друге обвинувачення полягало в тому, що Абакумов, добувши усні показання від «агента єврейської шпигунської групи «Джойнт» лікаря Геліовича» про головного лікаря Боткінської лікарні професора Шимеліовича і консультанта Лікувально-санітарного управління Кремля професора Етінгера, розстріляв їх, щоб обірвати ниті слідства, котрі привели б до з'ясування справжніх обставин загибелі товаришів Щербакова і Жданова, вбитих єврейськими націоналістами, які не могли простити великому сину радянського народу товаришеві Жданову героїчної боротьби проти єврейських космополітів.