Абакумов, підданий катуванню, тримався стійко, кричав як несамовитий:
— Про Кузнецова не знаю! А «Джойнт» — по-англійськи «об'єднаний»! У них навіть у компартії написано «джойнт сентрал коміті»! Я з Валленберга трохи душі не витряс, він мені все пояснив! Я й наказав «джойнт» прибрати, щоб нас не засміяли! Наші всьому повірять, а американці від сміху помруть! Я жидівню прокляту більше вашого ненавиджу, але їх розумно треба знищувати, а не сокирою! Гітлера забули, еге?! Мало вам цього?!
Зразу після закінчення Дев'ятнадцятого з'їзду партія вже не називала себе більшовицькою, інтернаціональною, а стала державною. Молотова і Мікояна не ввели в Бюро Президії ЦК. Новий міністр держбезпеки Ігнатьєв став готувати справу на Ворошилова — «англійського шпигуна». Сталін, як завжди, нічого не називав своїми іменами; в розмові з Ігнатьєвим згадував Троцького і Склянського, з гумором розповідав про сутички з Серебряковим — вони разом захищали Москву в дев'ятнадцятому році, два представники ЦК: один, Серебряков, був тоді секретарем ЦК, другий наркомнацем, але обидва були членами військової ради фронту, — дивувалися з того, як Троцький («Треба віддати йому належне, армію тримав у руках, хоч і драконівськими репресіями») виявився завербованим гітлерівцями. «Парадокс історії»; а втім, історія нескінченна; «наш Клим, наприклад, і тепер захлинаючись говорить про те, як блискуче працюють англійці в Ізраїлі, як уміло закріпляються в Бірмі, які сильні їхні позиції в Канаді та Кенії… Прямо-таки як член їхнього парламенту говорить, а не як росіянин».
Знаючи від сталінської охорони, що Сталін не раз називав Ворошилова «англійським агентом», давно не приймав його, Ігнатьєв зрозумів, що угодно Вождю; почав роботу.
Проаналізувавши всі ці факти, здебільшого зосередившись на тому, що на з'їзді було лише шість процентів делегатів від колгоспного селянства (в основному керівники радгоспів та колгоспів) і вісім процентів від робітничого класу (Герої праці, обкатані на попередніх нарадах сталевари, ткалі, імена яких були добре відомі в народі), Берія зрозумів, що Сталін зовсім втратив основні орієнтири: якщо вісімдесят шість процентів делегатів представляли новий клас — партійно-державну бюрократію, то як можна надалі говорити про «партію робітничого класу і трудового селянства»?! Фікція! Росіяни хоч і терплячі, але глухий протест тепер фіксували органи не тільки в селах, а й повсюдно (в Донецьку на монумент — на голову Вождя — наділи відро з мазутом; у Москві, Києві й Ленінграді в парадних і на стінах будинків — на щастя, в дворах, — розклеювали листівки, що закликали до боротьби за ленінізм, проти «кривавого тирана», який зраджує ідеї демократичного соціалізму); кілька разів в Салехардські концтабори, у Тайшетлаг, Джезказган, Молотовський каторжний комплекс, в Комілаг доводилося десантувати дивізії: повстання «зеків» набували дедалі організованішого характеру, відчувалася рука заарештованого генералітету і вищого офіцерства.
Коли Абакумов (за три дні перед арештом) доповів, що продуктивність праці в концтаборах різко падає, ув'язнені так само помирають від голоду, Сталін, опитавши думку членів Політбюро і не одержавши відповіді, яка задовольнила б його, звернувся до Абакумова:
— Ваша пропозиція?
Той відповів:
— Товаришу Сталін, якщо ми приберемо десять процентів ув'язнених, тоді норма харчування автоматично збільшиться, робота піде успішніше.
— Що значить «приберемо»? — Сталін зупинився посеред кабінету, впершись поглядом в обличчя Молотова. — Відправите додому, чи що?
— Ні, — відповів Абакумов, — я мушу одержати санкцію на ліквідацію хворих і найбільш виснажених.
— Не ліквідацію, — все ще не одводячи погляду від Молотова, дружина якого сиділа в концтаборі як «єврейська націоналістка», — а розстріл. Немає смислу танцювати на паркеті, тут не бал, а Політбюро… Привчіться називати речі своїми іменами, пора б… І не хворих треба розстрілювати, а найнебезпечніших ворогів народу, диверсантів та шпигунів… Хворі й самі помруть… Десять процентів забагато, а п'ять процентів досить. Як, товаришу Молотов? Згодні?