- Ти, заїбав, я ж, коротше, три курси в Прикарпатському провчився, - відповідає.
Молоді люди знову зриваються на регіт.
- Ти заїбав. Я зараз лусну! - тримається за живіт Гуревич.
- Що ти слухаєш? - спинив сміх Євген
- Die Antwoord - лаконічно відповів Сєня.
- Це ті чуваки з Південої Африки, - хоче прояснити Жека.
- Це чуваки і тьолка з Південої Африки, - уточнює брюнет.
- Коротше, вони вопше їбашать нормально, - захоплений гуртом,сказав Вова.
- Ну, ну, я їх знаю, - киваючи головою. підтвердив сказане другом Гуревич.
- Ця нова її пісня вопше бомба, - закотив очі Сєня.
- Яка? -поцікавився Женя.
Женя включає кліп на комп’ютері і колонки починають видавати біт - I Fink U Freeky. І тут починається програш.
- Та це старий їхній трек, - обурено сказав кучерявий юнак.
- Та мені по хуй, - заплющив очі,киваючи головою господар.
Його руки, як нападаючі кобри, хаотично розкидались в різні боки.
- Ти що, робиш чувак? - запитав хлопець у клітчастій сорочці.
- Не бач, їбашу! - не розплющуючи очі, продовжив кусати повітря своїми гадинами.
- То не так треба, - зліз на підлогу Гуревич.
- Диви, як я лабаю, чувак, - почав розмахувати зігнутими у ліктях руками, наче бухий майстер кунг-фу.
Розділ 7. Втрачені надії
Вибух за вибухом. У вухах шум, наче стоїш біля велетенського водоспаду. Водоспаду людської крові. Крові людей, що віддають своє найцінніше, що в них є - життя. Навкруг нічого не видно. Брудно-коричневий туман, як вогонь, випалює очі. Через шум тільки чути вибухи, вибухи, вибухи. Земля дрижить. Вона плаче за своїми синами, що кроплять родючу землю кров’ю.
Після панічного стану, що охоплює все тіло й розум, починаються виднітися обриси окопу. Нестерпний гул у голові проходить, аж раптом новий сплеск звуку та енергії. Ворожа артилерія наступає нам на п’яти. Хтось здалеку кричить, що потрібно відступати до бліндажа. Та це зробити не так легко. Адже по нас веде прицільний вогонь ворожий снайпер.
У голові тільки одна думка: добратись до бліндажа, який у будь-який момент може стати живою могилою для тих, хто плекає на нього надію. Пекло поглинає світ, у якому ми живемо.
Хтось хапає мене за плече. Він намагається розвернути паралізований від страху тулуб обличчям до себе. Щось кричить на вухо. Але через шалені вибухи навколо нічого не можу розібрати.
Через рев снарядів чується: « Руля, Руля!»
Це Вася «Чіп» Чіпко. Мій бойовий товариш. Мій найкращий друг, який не раз витягував мене з найгарячіших ситуацій. Вася б’є моє понівечене жахом обличчя. Та болю не відчуваю. Мені здається, що вже вмер і опинився на самому дні розпеченого Люцифером казана. Та до цього ще треба дочекатись.
- Руля, Руля! - кричить мені старший лейтенант. - Ти тут?!.
Хочу йому відповісти, та не можу. Язик затягнуло прямо у горлянку, губи закрило на замок, ключ від якого давно загубили. Товариш трясе завмерлі плечі. У його вирячених очах я бачу не страх, а безвихідь. Що це зі мною? На легені падає величезна кувалда, яка наскрізь пробиває бронхи. Я задихаюсь, жадібно ковтаючи повітря.
Чую свист. Свист від щойно запущеного снаряду. Таких звуків я чув багато за час брехливої війни. Та цей був якийсь особливий. Він шкрябав душу. Свист все більше наближався до окопу.
У кількох метрах від нас звук поглинає земля. Чіп, мій бойовий товариш, мій вірний друг притуляє мою голову з поблідлими очима до свого бронежилету. Яскраве світло, - темнота....
Знову пробиті груди ковтають кисень. Крізь темряву чую:
- Сонечко моє, тихо, тихо, - ласкавий голос мами.
Розтуляю важкі повіки, що замурували ніч моїх зіниць. Біль охоплює все тіло. Наді мною стоїть мати. Її лагідна рука втирає моє спітніле чоло. Я бачу чорні мішки під її очима та розкуйовджене волосся. Шию огортає темно-синій теплий гольф. Побачивши ріднесеньке лице, я заспокоююсь. Повіки знову закриваються. Біль стає ще більшим.
- Все добре, рибо моя. Все добре. Це був лиш сон. Лиш страшний сон, - по кілька разів промовляють вуста мами.
Так це був тільки сон. Зіниці лапають світлові мутні фотони. Гасова лампа на стелі пускає потускніле світло на всю палату. Крізь туман розглядаю кімнату. Праворуч бачу білу тумбочку. У ній поломані дверцята. Вона, як і я, ніколи не буде такою, як колись. На тумбочці стоїть прозора скляна ваза, з якої у різні боки понахилялися червоні айстри. Квіти виглядають, як свіжі рани на сірій понурій стіні.
За дерев’яною коробкою з поличками - ще одне ліжко. Пусте. Біла постіль зімнута посередині. За залізним ліжком вікно. На дворі дощ. Краплі з впертістю і нахабністю намагаються пробити шибку. Які ж вони дурні. Невже, вони не розуміють, що тільки застилають шибу водою, що їм ніколи не зламати її. Ці краплі дощу нагадують мені людей. Людей, які насильством намагаються знищити дух народу.